"Моя р-р-революція"


ЗМІСТ

1. Собі на тридцять три

2. Великдень великої ночі

3. Агонія

4. Брехня як правда

5. За межею Європи

6. Момент істини

7. Дикі танці української пісні

8. Зона біди

9. Перший пішов

10. На купі гною .

11. Уміння дивувати

12. П'ять речей, про які варто подумати

13. Людина з камерою

14. Індія карпатської глибинки

15. Сміх крізь сльози

16. На футболі

17. Про людей і котів

18. Варвари з центру Європи

19. Кнопка для ідіота

20. Чому я не хочу жити в Німеччині

21. Йому тринадцятий минало

22. Сільський мотив

23. Браток во Христі.

24. Туга за справжніми чоловіками.

25. Тому що - Ерделі!

26. Право вибору

27. Місто, яке навиджу

28. Попіл Мукачева стукає в наші серця

29. Гербарій

30. Останній шанс

31. "Проффесори" математики

32. Півдеци за півпроцента

33. Теледибати

34. Свободу не здолати!

35. Народ і слуги

36. Очищення

37. В Одесі все спокійно

38. Передчуття свята

39. Рік України

40. Герої нашого часу

41. Про позу і позицію

42. Раз добром нагріте серце...

43. Іспит на зрілість

44. Ой сусідко, сусідко...

45. Революція форевер!

46. Капітуляція

47. За гратами

48. Кращий друг

49. Моя революція

50. Країна майбутніх помаранчів


26 березня 2004 р.

…За статистикою український чоловік живе в середньому 67 років. Отож сьогодні, якщо вірити у циферію, виповнюється півжиття.

Надворі – сльота. На душі – також.

Півжиття – це добре чи погано?

Спочатку про втрати. Уже ніколи не буде чарівної казки з молодими татом та мамою і недільними культпоходами в кіно. Не буде вперше прочитаних книжок, від яких плачеш у подушку. Не буде вперше роздягненої жінки і твердого сну на третій полиці у переповненому потязі на Львів. Не буде гуртожитських співів до ранку і першої пропитої зарплати. Не буде багато чого, про що на людях говорити не варто. Не буде великої частини мене.

Добре, що вона була. Погано, що вже -- за плечима.

Півжиття. Кажуть, що якщо ти не став мільйонером до 35-ти років, то навряд чи станеш ним у майбутньому. Принаймні, судячи по знайомих мільйонерах, так воно і є. Отож можна спати спокійно, не журячись за свої мільйони.

Що ж все-таки назбиралось в загашнику?

Вміння казати «Ні!» і намагання триматися свого «Так!». Розуміння цінності здоров’я тоді, коли болить. Прагнення душевного спокою і неспокою водночас. Бажання справедливості і в той же час розуміння, що світ змінити не можна. Філософія позитивізму: «Лупайте сю скалу…» і здорове кепкування з цієї філософії. Наївна віра у те, що ти щось можеш. Втома від півжиття. Іронія і самоіронія. Одне слово, досвід.

Що ж там попереду? Що покажуть у наступній серії цього документального фільму під назвою «Історія одного життя». Від головного Кіномеханіка прошу для себе на другий сеанс небагато: шклянку віри, кавалок завзяття, міх мужності, барильце цікавості і дрібку везіння. Прошу тільки те, що можу за раз винести.

За притчею, коли людина приходить у світ, вона вже все про своє життя знає. Але в момент народження до неї підлітає ангел і притуляє до її вуст перста: «Тс-с!». З того часу вона все забуває. На згадку залишається лише ямочка над губами. Як гарно!

Кажуть, що старість – це тоді, коли нічого не хочеться.

Ще хочеться.

Надворі – дощ.

Дощ -- це на щастя. Чи не так, пане Кіномеханіку?..

4 квітня 2004 р.

...Треба би писати про світлий празник Воскресіння, адже через кілька днів Великдень. Але на душі -- подих ночі. Як там у Петра Скунця: „І нема українського дня, є лише українська ніч”.

Хоча зрештою Великдень у наших західних сусідів називається „Великою ніччю” („Velka noc”). Для нас же ніч асоціюється радше з таємничим, темним, невідомим. Одне слово – небажаним. Чому ж на душі ніч?

Фелікс Кривін казав, що гарний настрій народжується в ньому, а кепський – приходить до нього ззовні.

Чи можуть народжуватися вірші у місті, переповненому сміттям? Чи сіятиме світло в душі, якщо довкола кривда? Чи вистачить мужності бути краплею, яка ніколи не побачить навіть сліду на камені, який точить?

Нині Закарпаття хочуть відкинути у своєму розвитку у печерні часи. Усе те, що громадськість протягом останніх 13 років з таким трудом виборювала – право на альтернативу, право на власний вибір, право на самоуправління, хочуть відняти. Мукачівські вибори стали безпрецедентними в Україні за свавіллям влади. Здається, важко придумати щось ще брутальніше. Аж, ні! Придумовують і кожен день нам демонструють.

Час великої ночі. Час різаків.

У Страстний тиждень згадують муки Хреста, які він прийняв у свої останні дні і години. Ми звикли думати, що людина народжується для щастя. Так простіше і вигідніше для нас.

Але ні, вона приходить у світ для страждання – кажуть філософи. Тільки страждання очищує нас і робить наші душі світлішими. Чомусь той, хто настраждався, щедріший за того, хто йшов по життю, сміючись. Бідняк завжди багатший душею за свого пана.

Зло треба приймати як доконечну необхідність для вивищення власної душі. Коли б не було зла, як би ми дізналися про цінність добра? Розумом приймаю цю істину. А серцем?

Теперішнє випробування України -- велика ніч. Але що за нею? Полегшення чи нове терпіння? І що, зрештою, краще?

На Закарпатті дотепер збереглася традиція розпалювати багаття під час всеношної великодньої служби біля церков. Раз у році над сільськими пагорбами видно далеко вогні. Вогні, які розсікають темряву навіть найдовшої ночі...

20 квітня 2004 р.

...Ніхто, навіть найбільший скептик і цинік, не міг передбачити того, що сталося на повторних виборах мукачівського міського голови 18 квітня. Що будуть знімати Віктора Балогу в останній день – не сумнівалися. Що не будуть пускати на дільниці спостерігачів і журналістів – знали. Що будуть залякування кримінальними елементами – теж. Що міліція буде спокійно дивитиметься на розбої бритоголових – здогадувалися. Але те, що трапилося насправді, не могло і в страшному сні нікому приснитися.

Побиття народних депутатів міліцією, штурми бандитами виборчих дільниць і нарешті фальсифікація, якої ще не бачила Україна – це вже було вище будь-якої хворобливої уяви. Навідуючись перед виборами до Мукачева іноземні дипломати наголошували, що мукачівські вибори є іспитом для української демократії. І вибори міського голови вони розцінюють як ранню стадію президентських виборів. Що ж, світ чітко побачив, що чекає Україну 31 жовтня.

Не готовим до сприйняття такої брутальності виявилися не тільки гості з-за кордону, але й українці. Адже вірили запевненням влади, що вибори пройдуть чесно і прозоро, що має перемогти достойніший, що Ернест Нусер привітає свого опонента з перемогою і не буде оскаржувати результати виборів. Натомість за всіма цими заколисуваннями стояв небачений досі цинізм.

Брехня, поширювана через інтернет, не мала межі. За результатами екзіт-полу, за Віктора Балогу проголосувало удвічі більше, ніж за кандидата есдеків. Натомість в ефір провладні ЗМІ говорили протилежне. Побили спостерігача від „Нашої України”, почали розповідати, що це „Наша Україна” б’є спостерігачів. Народні депутати захищали дільниці від погрому бандюків, а проесдеківські новини брехали, що погроми вчиняють нардепи. Біле ставало чорним, а чорне – білим.

Але й це можна було пережити, розуміючи, що головне на цих виборах – волевиявлення мукачівців. І тут усіх чекав справжній шок.

За результатами попередніх соціологічних опитувань найвідоміших в Україні дослідницьких центрів, за результатами екзіт-полу, які в Мукачеві проводили аж три незалежні одна від одної інституції Віктор Балога значно випередив Ернеста Нусера. За різними даними, розрив між ними сягав від 50% до 30%. Перемога кандидата „Нашої України” була очевидною, що і стали підтверджувати результати голосування на дільницях.

На третю годину ночі протоколи з 35 дільниць з підписами голів і членів виборчих комісій, завірені мокрими печатками, знаходилися вже у штабі „Нашої України”. Навіть з можливими фальсифікаціями Віктор Балога випередив Ернеста Нусера на п’ять з половиною тисяч голосів. Результати голосування по останній дільниці, де підрахунок голосів було призупинено, вже ніякої вирішальної ролі не відігравав.

І в цей час голова територіальної виборчої комісії, есдек Юрій Переста заявив, що переможцем мукачівських виборів став... Ернест Нусер, який переміг з різницею у п’ять тисяч голосів.

Шок – єдиний можливий опис стану, в якому опинилася Україна після мукачівських виборів. Для чого агітувати, спостерігати, рахувати, якщо влада просто намалює цифри зі стелі і оголосить переможцем себе? Це тим більше вражає в Мукачеві, адже тут це зроблено на очах у десятків міжнародних спостерігачів, понад сотні журналістів з усієї України і світу, майже сотні парламентаріїв. Без яких-небудь пояснень, демонстрації протоколів і навіть всупереч елементарним математичним підрахункам. Одне слово, „ми сказали Нусер, значить, Нусер”.

Журналіст однієї з найвпливовіших ділових газет світу „Файненшл таймс” Тор Уорнер, якому ці три дні довелося прожити в Мукачеві, свої враження висловив одним словом: „Страшно! За сім років праці в Україні мені ще ніколи не було так страшно, як тут. Схоже, що в українців залишається тільки один вихід”. Враховуючи, що Том недавно повернувся з Грузії, його натяк є очевидним.

Чи готові українці вийти на вулиці? Якщо влада буде діяти так, як в Мукачеві, то до президентських виборів навіть наш супокійний і мирний народ дозріє до найрішучіших дій. Принаймні в усіх мукачівських кав’ярнях нині розмови тільки про те, доки це хамство можна терпіти? „Злодії” – єдине слово, яким називають мукачівці нинішню владу. Владу, яка вкрала у них не тільки право на нормальне життя, але й на власний вибір...

27 квітня 2004 р.

„Замінили істину Божу брехнею”

„Новий Завіт”

...Навіть у війні є свої правила. Не стріляють у парламентарів, „Червоний хрест” чи тих, хто здається в полон. Навіть у війні є кодекс честі.

Ми живемо в мирний час, в центрі Європи і, як нас переконують, у демократичній державі.

Правда – завжди була одним із головних моральних критеріїв нашого народу. „Брехнею світ пройдеш, та назад не вершеся” – це засвоюється з дитсадка. „Ліпше скажи правду” – так вчимо ми своїх дітей.

У цивілізованій країні вже немислима журналістика без різних поглядів на будь-яку проблему – чи це стосується конституційної реформи чи безпритульних псів. Там матеріал просто не пустять до друку чи в ефір, якщо не буде висвітлено позицію опонентів. Тепер цього нас вчать і на кафедрах журналістики. Вчать за теорією.

Бо на практиці ми до цього рівня ніколи не піднімалися. Хоча чимало демократичних ЗМІ старалися, як могли. Натомість останнім часом простежуємо зворотній процес. З’явилася ціла когорта різних „Вісників”, „Вістей” чи „Новин”, які спеціалізуються не на інформуванні суспільства, а на дезінформуванні. Так звані „лайномети”. Їхнє завдання – приховати від людей правду. Їх роздають і передплачують задурно, бо й ціна їхня – ломаний гріш.

Можна по-різному брехати. Можна щось замовчати. Можна, опустивши очі, сказати напівправду. Можна щось перекрутити. Але брехати так, як брешуть вони – для цього треба мати рідкісну, патологічну аморальність.

Хто був на виборах в Мукачеві і читав й бачив те, що передали „лайномети”, той не може жахнутися від самої думки, що вони так брешуть завжди і про все. Тобто, там, де ви не були очевицем, оця неправда може вас у чомусь засумнівати. А, значить, «лайномети» влучили у ціль. Себто, у вас. І, можливо, влучають щодня.

Що ж робити, аби не ходити «просякнутим» їхнім бридкими інформаційними послідами? А не користуватися послугами цих «лайнометів»! Один раз, зловивши когось на брехні, більше йому не вірити. Просто пам’ятати: у суспільстві, як і в природі, першими нагору спливають усілякі нечистоти. А тому, щоб залишити свою душу чистою, не варта брати до рук гидоту. Навіть, якщо вона надрукована на газетному папері…

5 травня 2004 р.

...Сталося! Євросоюз розширився на десять нових країн. Троє із чотирьох сусідок Закарпаття злилися в екстазі з Європою. Четверта – Румунія – добавиться до них трохи згодом. Відтепер Європа зафарбувалася на мапі в один колір. Цей колір закінчується там, де починається Закарпаття.

Кучма запряг Україну до ЄЕПнутого воза. Тепер нами оратимуть від Карпат і до Камчатки. Романо Проді, один з високопоставлених „європейців” заявив, що Україна не має жодних перспектив вступу до Євросоюзу. Болгарія має, Туреччина має, навіть Албанія має. А Україна – ні.

Я не думаю, що албанці більші європейці за нас. Але Європі войовничі мусульмани Балкан виявилися ріднішими, ніж тисячолітні християни, котрі, як нас вчили у книжках, врятували Європу від монголо-татарського іга. Врятували тим, що одягнули ярмо на власну шию.

Отож тисячолітнє перебування закарпатців в Європі закінчилося, як не дивно, в епоху глобалізації. Нащадки тих, що обходили Центральну Європу пішки з нехитрим інструментом в пошуках заробітків. Тих, які вмирали за ясновельможного цісаря на річці Піяві в Італії. Тих, які жали пшеницю по всій нижній Угорщині за третє. Тих, які залюднювали Воєводину, коли там все було винищене турками та мором. Зрештою, тих, які першими стали на бій з фашизмом у Центральній Європі.

Нащадки цих людей тепер змушені принижуватися у чергах, аби отримати візу і проїхати якихось кільканадцять кілометрів на захід, північ чи південь. Європа, сер!

Географічне поняття „Європа” колись сягала Уралу і Кавказу. (Так нас теж вчили у книжках). Тепер Європа закінчується на Тисі. Як до Другої світової війни закінчувалася на Збручі. За 50 років європейський кордон посунувся ще на сотні кілометрів на Захід. Європа зменшується, панове, тому місця на всіх не вистачить. Хоча це не заважає Казахстану виставляти свою футбольну збірну саме у чемпіонаті Європи. Хто їх зрозуміє, тих „європейців”?.

Одне тривожить: як тепер Європа буде без свого географічного центра? За сто років континент скоротився так, що навіть його центральна точка опинилася за межею. Пам’ятник у Діловому відтепер стає незагойною раною. Як постійне нагадування Європі про зраду. Як застовблений доказ нашої історичної приналежності.

Хоча, хто його знає, може незабаром в Україні знайдуть центр ЄЕПу. З нашою владою все можливо…

9 травня 2004 р.

...Минуло двадцять днів з часу мукачівських виборів. Двадцять днів кому слави, а кому -- безслав’я. Двадцять днів ганьби на всю Європи. Двадцять днів здивування, потрясіння і шоку.

Спочатку дивувалися бандитським нападам на дільниці. Далі – побиттям міліцією народних депутатів. Згодом небаченою в Україні фальсифікацією. Ще через кілька днів – загробній мовчанці влади. Тепер уже не дивує ніщо.

Король помер! Остання надія на доброго царя Кучму похована під бюлетенями мукачівських виборів. Двадцять днів відсутності будь-якої реакції на ті безчинства, що робилися в Мукачеві, показали рівень нашої влади. Рівень уперся в дно. Далі падати нікуди. Хай живе Кучма!

У людей жевріла надія, що все це витівки СДПУ(о), що це придумали Медведчук з Різаком, що Кучма нічого не знає, що він розбереться і т.д. З кожним весняним днем ця надія танула, наче торішній сніг. Тепер надії нема. Є впевненість. У безкарності.

Останнім актом комедії під назвою „Чесні і прозорі мукачівські вибори під керівництвом СДПУ(о)” став суд. Голови дільничних комісій заявляли, що не пам’ятають, хто виграв на їхній дільниці – Балога чи Нусер. Вони не впізнавали свої підписи на протоколах. І напевно, не пізнали б себе на телекадрах, де особисто зачитували результати голосування. Мукачево внесло свій вклад у розвиток медичної науки: вірус раптового склерозу.

У Мукачеві було дискредитовано все, що ще можна дискредитувати у нашій нещасній країні. Органи центральної і місцевої влади, міліцію, СБУ, прокуратуру, суди, виборчі комісії, пресу і ТБ, міжнародний престиж і навіть самі вибори як народне волевиявлення. Одне голосування невеличкого містечка, а скільки збитків!

Історія, звичайно, розставить усе на свої місця. Кожному зрозуміло, що відбулася груба фальсифікація. Затерти цей факт не вдасться вже нікому. Приємно, ясна річ, входити в історію, неприємно – входити так. Мукачево стало не тільки Сталінградом для СДПУ(о). Воно стало моментом істини для України. Після Мукачева відступати нікуди. „На цвинтарі розстріляних ілюзій уже не має місця для могил...”

18 травня 2004 р.

...Українська пісня, не визнана вдома, перемогла за кордоном. Скільки разів відмовляли нашим співакам на радіо і телебаченні, бо вони співають „не формат”! Мовляв, народ не хоче слухати українське.

Скільки разів наші фахівці твердили, що українська пісня має свою самобутність, вона унікальна за своєю мелодикою і нічим не гірша за європейську! Ні, нашим подавай тільки „русскую” естраду – Кіркорових з Алєгровими! Дійшло до того, що українські співаки мусять за гроші пробиватися в рідний ефір, коли їхні московські колеги роблять це безкоштовно!

І тут раптом сталося неймовірне. На конкурсі Євробачення Руслана з піснею „Дикі танці” впевнено виборює перше місце. Цей пісенний конкурс особливий тим, що переможців визначають самі глядачі. Тобто нашу Руслану з нашою піснею, базованою на гуцульських ритмах, визнали кращою вибагливі і перенасичені європейці. „Тайфун з України” – так пишуть про виступ Руслани європейські журналісти, а музичні корпорації вже заключають угоди про випуск її касет та дисків.

Українська музика, яка животіє вдома, раптом стала бажаною гостею за кордоном. Наскільки себе треба не поважати, щоб опинитися у такій ситуації! Перемога Руслани переконливо довела, що ми нічим не гірші за інших. Ми маємо цікаву і самобутню культуру. Ми маємо, що внести у загальносвітову цивілізаційну скарбницю.

Адже виступ Руслани був не тільки високопрофесійним. По суті це була презентація іншою культури. І саме це полонило глядачів 36 країн. Вони побачили щось інакше. І саме цю інакшість оцінили в нас.

Тому не ганьбімося самих себе. Любімо своє! Плекаймо свою мову, пісню, звичаї. Адже культура це є якраз те, чим один народ відрізняється від іншого, чим він є цікавий для світа. Руслана додала нам впевненості у нашій унікальності. Але якщо ми не будемо підтримувати своє, інтерес до нас швидко згасне.

Українці мають триста тисяч народних пісень. Але тепер їх майже не почуєш на вулиці, за святковим столом чи в ефірі. Хто ж їх буде співати, як не ми? Хіба в „Диких танцях” нема нашого споконвічного „шіді-ріді-дан”? Хіба не за це Європа проголосувала за Руслану?..

25 травня 2004 р.

...Після фальсифікації мукачівських виборів Закарпаття зазнало нового потрясіння. Від численних ножових поранень загинув ректор Ужгородського національного університету Володимир Сливка. Смерть не тільки жахлива, але й безглузда. Вона не піддається жодним логічним поясненням.

Кому заважав доктор наук, двічі лауреат Державної премії, соросівський професор, ректор, який вивів наш університет у національні? Людина, якій в цій жорстокій політичній боротьбі все-таки вдавалося триматися нейтралітету і не пускати політиканство у 12-тисячний колектив. Постать, яка мала великий авторитет, як в одному політичному таборі, так і в другому.

Не встигла прийти страшна звістка до людей, як прокурор області вже відрапортував у новинах: „Так, ніж у серці, але підстав говорити про вбиство нема”. Ви коли-небудь чули щось подібне? Виявляється, 61-річний ректор, заслужена і авторитетна людина, відома своїм спокійним і навіть флегматичним характером, повільно різала себе, а вкінці завершила самокатування тим, що ввігнала собі до серця ножа. Хто повірить у таку нісенітнию, крім нашої прокуратури?

Зрештою, після Мукачева вже можна вірити у будь-що: що мукачівці люблять СДПУ(о), що активісти „Нашої України” ріжуть людей, що Кучма переселить українців на Місяць. Але залишки здорового глузду все-одно протестують.

У що перетворили наше сонячне Закарпаття, яке завжди славилося своїм мирним і спокійним життям?! У зону корупції, насильства, криміналітету та беззаконня. Хто за це відповідатиме? І коли?

Непокараний злочин породжує наступний. Якого звірства нам чекати далі?..

2 червня 2004 р.

....Мукачівська епопея продовжує стрімко розвиватися, а її повороти нагадують закручений детектив. Відставка Нусера стала для закарпатців громом серед ясного неба. Певно, як і для нього самого. Кілька разів Еренст Ернестович боровся за посаду мера, кілька разів програвав. Нарешті за допомогою небаченої досі фальсифікації таки сів у крісло міського голови. Із європейським скандалом, але сів.

Отут, здавалося, нарешті вповні проявиться його небачені здібності та таланти, про які з таким піїтетом співали з дня на день обласне державне телебачення та „Новини Закарпаття”. Але не так сталося, як гадалося.

На сороковий день свого правління він подякував мукачівцям за високу довіру і подав у відставку. Що це було? Таке запитання задав собі не один український політолог, ужгородський інтелігент чи мукачівський сторож. Офіційна версія – погрози життю. Але за офіційними версіями, у нас ректори університету -- природжені самураї.

Погрози – явище для України буденне. У нас погрожують навіть журналістам районних видань, не те що можновладцям чи крутеликам. Але ніхто, окрім Нусера, не кинув своєї роботи і не побіг у кущі. Тим паче, що в руках симпатиків пана Ернеста прокуратура, міліція, СБУ, а головне, як нас запевняють -- довіра народу. Чого йому було боятися? Чи не того ж самого народу?

Версій ходить багато. Ми знову стали країною чуток. А як інакше, якщо на телебаченні -- суцільна брехня. Мовчимо вже за всякі офіційні прес-центри, завдання яких не розповісти правду, а якомога глибше її приховати.

Кажуть, що сам київський Папа подзвонив нашому місцевому няньові і наказав Нусера прибрати. Мовляв, занадто вже великий сморід пішов по Європі. От і став Ернест Ернестович пішаком у брудній грі, де ним пожертвували при першій же небезпеці.

Так безславно завершилася політична кар’єра, здавалося б, потенційно сильного політика. А все через те, що із самостійної фігури дозволив перетворити себе у звичайного порученця, «мальчіка на побэгушках» із прапорцем партії (о)…

7 червня 2004 р.

...Здається, ще так погано не було. Хоча оптимісти твердять, що буде ще гірше. За рік, що минув, закарпатська журналістика не зробила кроку вперед. Весь час пішов на відвойовування зони правди, яка невблаганно скорочується.

Серед найрезонансніших подій – закриття єдиного незалежного від влади каналу „М-студіо”, і як наслідок – велика частина Закарпаття втратила останнє альтернативне джерело телеінформації. Брехня на офіційних каналах досягла такого ступеня, що довелося або ставити вдома сателітну антену, або вимкнути телевізор на віки-вічні. Хоча й останній вільний голос в телефірі – „П’ятий канал” живе під постійним прицілом.

Свій ранок доводиться починати з ворожих голосів. „Бі-бі-сі” чи „Німецькій хвилі” ще віриш. Зате всілякі інтери з плюсами стараєшся переключати з космічною швидкістю. Аби не осквернити себе і частинкою кадру чи репліки.

Одне слово, злазьте, бабо, приїхали! А пам’ятаєте, як гарно починалася епоха гласності? Нині знову, як у старі совєтські часи: тільки на екрані вже не Лєонід Ілліч, а Лєонід Данілич. А решта все теж саме, тільки-от бутафорія інша -- прапорці, транспаранти, гасла. Раніше писали на будинках „Народ і партія – єдині”, тепер пишуть, що народ єдиний із політичною реформою. Але загальний одобрямс такий же.

Ера навіть відносної свободи минає на наших очах. Вільне слово виявилося занадто потужною зброєю, аби відпускати його з прив’язі.

Цей рік означився „аграрною” політикою влади по відношенню до закарпатських ЗМІ. Мов бур’ян на гноївці, пишно розцвіли „лайномети”. Їхня роль проста -- поливати брудом усе, що до їхньої купи гною не належить. З такою відвертою брехнею, цинізмом та аморальністю закарпатська журналістика ще не стикалася. Падші люди, яким професіонали гидують подати руку, стали зірками закарпатського телеефіру. Що ж, який пан, така і обслуга.

Показово, що першу премію імені Василя Гренджі-Донського присудили „Новинам Закарпаття”, найсірішому із закарпатських видань. А кому було вручати премію -- бойовим листкам тіпа „Вісті нижні”? Так кури засміють! А іншим журналістам -- ні-з-зя, бо вони „нашистська опозиція”. От і виручають сіренькі та скромненькі, де ані слова дотепного, ні думки живої...

16 червня 2004 р.

...Уперше „Чорна Гора” здивувала, коли запропонувала писати. Так кореспондент київських мас-медіа став ведучим колонки у районній газеті. Між іншим, до рубрики „Рефлексії”, яка би щотижня подавала „гарячі” думки, наша обласна преса ще не доросла. А „Чорна Гора” веде вже її роками.

Вдруге газета здивувала своїм ювілеєм. Зустріч із читатачами – для Закарпаття це щось нове. За моєї пам’яті, закарпатська газета вперше на свій ювілей запросила тих, для кого вона власне робиться. І було на цій зустрічі все: і слова подяки, і квіти, і конкурси, і молитви, і нові знайомства, і старі цімбори. Власне було свято газети та її читачів – домашнє, затишне, щире.

Третім здивуванням виявився відомий російський правозахисник і церковний діяч Глєб Якунін, який теж відвідав ювілей. Яким чином він опинився в гостях у „Чорної Гори”, це тільки редактор знає. Але присутність такої видатної постаті надало святу виміру, якого ще не знали урочистості будь-якого закарпатського видання.

Четвертим здивуванням став сам редактор. Володя Мочарник --- людина-сюрприз. З ним ніколи не буває нудно. А головне – він постійно у пошуку. Його духовні зацікавлення – рідкісні у часи цинізму та фальші.

„Чорна Гора” змінюється, але живе. І це, можливо, головна несподіванка. Ставши першою приватною газетою районного рівня на Закарпатті, вона вже вписала свою лепту у розвиток крайової журналістики. А те, що вона сім років виходить, свідчить про її успішність. Значить, хочуть виноградівці „Чорну Гору”, якщо протягом стількох років підтримуть її своїми власними грошима. А скільки газет за цей час спочило у Бозі! Та ще й яких іменитих! Куди там „чорногорцям”!

Ясна річ, що першій приватній районці є куди рости. Це і рівень публікацій, їхня злободенність і читабельність, і ширше коло авторів, і газетний дизайн, і система розповсюдження. Все це прийде з часом, якщо буде головне – чесне і відверте спілкування зі своїм читачем. Говорити про те, що болить людей, відстоювати їхнє право на правду, бути з тими, кого б’ють, а не з тими, хто б’є. Зрештою, бути самим собою.

Бо багато гір на Закарпатті, але Чорна серед них – одна...

24 червня 2004 р.

...Ти запитала: „Назви п’ять моїх рис, які тобі подобаються?”. Я стояв, ошелешений, і нічого путнього в голову не лізло. Вона, як завжди, була забита різним мотлохом. Ти застала мене зненацька.

Отож п’ять твоїх рис.

Ти чекаєш мене. Тоді, коли я далеко і коли лежу поруч. Коли приходжу голодний з дороги і коли затримуюся з цімборами у сусідній корчмі. Коли злючий як оса і коли добрий, як шматок хліба. Коли сповнений енергії і коли паду зі знемоги. Ти чекаєш.

Ти пробачаєш мені. Коли не помічаю твоєї зачіски і коли не похвалю твій смачнющий обід. Коли я весь у собі. Коли вже нема нервів і коли нема настрою. Коли хижа – не церква. Коли забуваю подякувати і коли не хочу вибачатися. Коли я вперто роблю по-своєму. Коли мовчу про свої почуття. Ти пробачаєш.

Ти думаєш про мене. На своїх лекціях і по весняній дорозі додому. Коли миєш вікно і прасуєш сорочку. Коли крутишся перед дзеркалом. Коли ловиш мій погляд на інших жінках. Ти думаєш.

Ти хочеш мене. У гарячій ванні і на широкому сімейному ложі. На сеансі нічного кіно і на полиці швидкого потяга. Коли я танцюю з тобою і коли танцюю з іншими. Коли я на людях, і коли сам перед своїм комп’ютером. Ти хочеш.

Ти чекаєш. Ти пробачаєш. Ти думаєш. Ти хочеш.

Бо ти -- кохаєш.

Кохаєш навіть тоді, коли, можливо, й не варто.

І від любові такої випромінюєш світло, яким пригортаєш усіх...

29 червня 2004 р.

...Телеоператор – невдячна професія. Людина з камерою. Людина, через посередництво якої мільйони сприймають цей світ. Бачать його. Реагують на нього. Втішаються або обурюються ним. При цьому оператор – завжди за кадром. Завжди – невідомий.

Іштван Коцаник сьомий день знаходиться в комі. Сьомий день не приходить до тями. Телеоператор опозиційного телеканалу „М-студіо”. До того – телеоператор Закарпатського обласного державного телебачення. 33 роки. Неодружений.

Іштвана знайшли в Ужгороді вранці на вулиці. Камери біля нього вже не було. (Її знайде міліція через кілька днів). Термінову операцію йому робили як невідомому. Кажуть, що з голови хлопця вицідили двісті грам крові. Травми, несумісні з життям.

Іштван завжди мовчав. Небалакучий хлопець. Скромний і покладливий. Був справжнім профі. Кого він тільки не знімав! Високих персон і простих роботяг. Звичайні будні й унікальні моменти. Зрештою, саме очима Іштвана ми бачили ужгородські події на „М-студіо”, єдиному каналі, якому ще довіряєш. Кого ж ти, брате, збирався знімати в той фатальний вечір (ніч? ранок?)?

40 днів тому після важкої хвороби померла мати Іштвана. Була думка поговорити з ним по душах, аби розвіяти його печаль. Та чомусь заквапився додому. Не поговорили. Не розвіяли. Не допомогли.

Так само дев’ять років тому після двох тижнів перебування в комі пішов зі світу і мій батько. Інсульт настиг його вдома, але помирав він у цих стінах, де тепер лежить хлопець без камери. Із чотирьох батькових сусідів по палаті додому не повернувся ніхто.

Обласна клінічна лікарня. Нейрохірургія. Палата інтенсивної терапії. Ліжко біля вікна. Про що ж ти мовчиш, Іштване?..

6 липня 2004 р.

...Як мало все-таки ми їздимо! Маримо Єгиптом, Індією чи Північним полюсом, забуваючи, що частенько не бачимо й того, що прямо перед нашим носом. Торік журналістська братія поїхала до Сваляви. В автобусі зробили елементарні математичні підрахунки і з’ясувалося, що середньостатистичний ужгородський журналіст буває у Сваляві раз на вісім років! Ось вам і наймобільніша професія! А ви кажете –Індія...

Асоціація журналістів і культурологів Закарпаття „Культурне братство” якраз і була створена для того, аби відкривати для себе довколишній світ. І для цього необов’язково їхати за тридев’ять земель. Свою другу річницю „братчики” зустріли на Іршавщині. І знову – о сором! – у селах Боржавської долини до цього побував лише кожен четвертий з нас. А скільки там є поживи для розуму і душі!

У Довгому – один з найдавніших пам’ятників куруцам на Закарпатті, Довжанський замок – мисливський маєток графа Телекі, церкви трьох найбільших конфесій, вишикувані на одній вулиці, могила Михайла Машкіна. У Сухій – обійстя Шевченківського лауреата Дмитра Креміня, його випрацьований батько, який і в 77 років ще ходить з коровами. У Лисичеві – єдина в Європі водяна кузня і коваль- „начальник „Гамори” Василь Петровці. А що вже казати про подорож найстарішим закарпатським потягом по іршавській вузькоколійці!

Такі подорожі спонукають іншими очима дивитися не тільки на довколишній світ, але й на себе. Як все-таки багато ми маємо! Практично кожне наше село має свою родзинку, має чим похвалитися перед іншими. А які люди прості і доброзичливі по наших глибинках. Ось де справжні народні скарби!

Навіть влада (та влада, яку в нас повсюдно ненавидять) по селах має здебільшого людське обличчя. І пояснення цьому просте – їх обирають самі люди. А народ, як правило, не помиляється. Адже знає Івана, Петра чи Миколу ще з пелюшок. Так що пустого чоловіка навряд чи громада обере собі головою. А вже вищий ешалон (район, область, держава), де чиновників вже не обирають, а призначають – виглядає набагато гірше. Бо призначають їх не за розум, а за вірність партії, клану чи грошам.

Тож мандруйте! І душа ваша сповнюватиметься не тільки новими враженнями, але й спокоєм і навіть гордістю за себе і за ту землю, на якій топчете ряст...

14 липня 2004 р.

...Відшумів, відгудів, відсміявся перший міжнародний фестиваль сатири і гумору „Карпатський словоблуд”. Два дні околиця Ужгорода довкола корчми-музею „Деци у нотаря” була центром українського сміху зі всіх-усюд. Жартували не тільки тутешні українці, але гості з Галичини, Словаччини та Сербії. Фестиваль вдався на славу і привніс у наше життя таку потрібну нині іскру оптимізму та впевненості. Адже людство вижило тільки тому, що сміялось.

„Карпатський словоблуд” підкорив своєю незашореністю, якимось дивовижно вільним настроєм та справді святковою атмосферою. Глядачі сиділи всі 12 годин, поки тривала конкурсна програма. Аби висидіти півдоби на одному місці, яка потрібна спрага на сміх! Воістину навіть жарти у нашій цензурованій державі стали дефіцитом.

Дуже показово, що такий грандіозний фестиваль, куди мов бджоли на мед, позліталися навіть журналісти з Києва та Львова, відбувся без жодної державної копійки. Все робили ентузіасти на чолі з Павлом Чучкою. Люди творили свято для себе, і воно вийшло на славу. Натомість державні гроші витрачаються на десятки різних заходів, які робляться для галочки і забуваються на другий день.

Знаєте, скільки на Закарпатті фестивалів? О-го-го! А якщо запитати культурологів про головні події, то почуєте про ярмарок „Книжковий Миколай”, Фестиваль сучасної духовної музики чи конкурс-фестиваль „Срібний Дзвін”. Ось що нині є справжнім творчим обличчям Закарпаття!

Тепер до них, без сумніву, приєднався і Фестиваль гумору і сатири „Карпатський словоблуд”. І всі ці наші родзинки, які відомі далеко за межами області, робляться ен-ту-зі-а-ста-ми! Не управліннями культури, не держадміністраціями, не чиновниками. І робляться в основному на гроші недержавні. Для чого ж тоді нам таку чиновницьку піраміду, яку треба ой-йой-йой як годувати, якщо від них ніякої користі?

Ще Наполеон сказав: „Хочете загубити вирішення проблеми, передайте її на розгляд комісії”. Наші ентузіасти вже просять владу не те що сприяти, а хоча б не заважати.Ось у що може виродитися влада, яка не має не тільки моралі, але й клепки в голові, аби відрізнити зерно від полови, а перспективне від безнадійного...

21 липня 2004 р.

...Колись і я фанатів від футболу. Поспішав з батьком через Комсомольський парк на стадіон „Ававангард”, де „Говерла” на чолі з голеодором Мартиненком та капітаном Ловскою змагалася з командами другої ліги. З того часу у волоссі додалося сивини, а в голові – мудрості. Тепер футбол цікавий мені як довідкова інформація: ті -- виграли, ті – програли, а той -- забив. Чи там -- наші опустилися ще на п’ять рядків і тепер займають почесне сімдесяте місце.

Проте вихід „Закарпаття” у вищу лігу все-таки подія в житті області. І подія, безперечно, в житті кожного закарпатського вболівальника. Тому попри своє спокійне ставлення до футболу, таки вирішив завітати на відкриття сезону. Тим паче, що до Ужгорода навідалося славетне Динамо (Київ).

У радіусі півкілометра від стадіону – машини, машини, і ще раз машини. Ними запруджені всі тихенькі тутешні вулички. Людей – море. Вперше бачу нинішній стадіон забитий по вінця. А скільки вболівальників навстоячки ще обліпили огорожу довкола поля! Спека відчутна, але й пива достатньо. Пристрасті, як завжди, киплять.

Після ганебної поразки вдома від „Шахтаря”, „Динамо” відступати нікуди. Ситуація пікантна тим, що „Закарпаття” часто називають „Динамо-3”. Тим паче, що областю керує СДПУ(о), лідери якої є керманичами „Динамо”. Тобто „свої” ніби грають зі „своїми”. А оскільки київським „своїм” очки потрібніші, то генеральна лінія партї зрозуміла.

Але і „Закарпаття” проводить свій перший матч у вищій лізі, та ще й вдома! Та ще й при такій масі народу, яка кинувши все, добиралися з Лікіцар, Дубрівки чи Залужа. Тому робити з наших хлопців ганьбу теж не варто. А от почесна поразка у впертій і важкій боротьбі задовільнить усіх. Так прогнозував мій учитель хімії, який живе поруч зі стадіоном і вперто на футбол не ходить.

Він мав рацію. За вісім хвилин до завершення матчу кияни таки заштовхнули переможний м’яч, і сенсація не сталося. Задоволеними залишилися керівництво обох клубів. А от вболівальники обурювалися.

„За скільки продалися?!”, -- гукав футболістам особливо екзальтований хлоп, смачно пересипаючи свої думки лайкою. „Суркіса сюди!”, -- кричав інший. „Хіба це футбол?”, -- махнув рукою літній чоловік з газетою.

І над усім цим витав привид політики, який дістає оцих вироблених чоловіків із загорілими обличчями навіть на відпочинку. Навіть на святая-святих – на футболі! І не допомагає вже ні традиційне лузання соняшника, ні пиво.

О часи! О звичаї!..

24 липня 2004 р.

...Уранці я побачив на підлозі розбитий горщик з кактусом. „Ну Мурчик, ну постривай!”, -- почав я шукати очима кішку. Але її ніде не було видно. „Знає кіт, чиє сало з’їв”, -- згадав я народну мудрість і переконавшись, що жертва сховалася від справедливого покарання, зайнявся своїми справами. Про родину котячих я згадав надвечір, раптом зауваживши за вечерею, що не чую звичних у цих випадках м’явкань. Це вже було підозріло.

Ситуація ускладювалася ще й тим, що вдома на газдівстві я залишився сам, оскільки решта сімейства ці дні вирішила провести на морі. Пропажа кішки була би для всіх трагедією, але найбільше -- для другокласника сина, якого я вже виразно бачив з велетенськими сльозами на очах і німим докором мені.

Про всяк випадок я виглянув з балкона. Третій поверх – таки високувато, але враховуючи, що Мурчик вже тричі ненавмисне долав цю відстань у вільному польоті, це залишалося єдиним логічним варіантом.

Уперше за два роки життя в цьому будинку я спустився в його підвал. Подорож виявилася корисною, емоційною ( з огляду на гори хламу), але безрезультативною. Мурчика я не знайшов.

Так минув ще один день, який тільки підсилив інтонації смутку, самотності та неминучого повідомлення про фатальний випадок тим, кому добре на морі.

У суботу мене розбудив телефонний дзвінок. „Ти ще спав?”, -- запитав колега. „Вже ні”, -- буркнув я, і тут краєм вуха вловив тихе нявчання. Я стрімголов кинувся до балкона, на ходу стараючись потрапити ногою у штанину. Внизу жалібно нявкав мій Мурчик в оточенні ще двох собі подібних.

„Сиди на місці”, -- скомандував я і побіг на вулицю. Та при моїй появі уся ця котяча контора кинулась врізнобіч. Мурчик заскочив у підвал. Довго і нудно виманював я його із темного розбитого вікна, розказуючи про найприємніші хвилини нашого дворічного співжиття. Він дивився на мене диким поглядом і не йняв віри. Що то значить один день на волі!

Але запах котячого корму, яким я його манив, таки подіяв. (Свобода виявилася свободою і від їжі). З недовірою і страхом сидів він на моїх руках, поки я ніс його додому як найкоштовніший скарб. Відчуття щастя ще й тепер переповнює мене, коли я пишу ці рядки.

Любіть тварин! Вони пробуджують у нас Людину...

3 липня 2004 р.

...Чомусь кожен брутальний випадок, що стосується свободи віросповідання, сприймається особливо гостро й боляче. Закарпаття має імідж одного з найрелігійніших регіонів України. Але чомусь поняття віри у закарпатському розумінні має мало спільного зі справжніми християнськими цінностями. Люди, які б’ють себе кулаками в груди і з піною на губах доводять, що вони істинні християни, можуть побити не те, що вірника іншої християнської конфесії, а й навіть священика!

І такими фактами Закарпаття вже „прославилося”. Нещодавно двоє деканів Мукачівської греко-католицької єпархії змушені були лікуватися від пристрасної любові „братів во Христі” у лікарні.

А те, що сталося недавно в Мукачеві – взагалі в голову не вкладається. Серед ночі група людей людей з автогеном наперевіс прийшла на будівельний майданчик, де будується церківця Української православної церкви Київського патріархату, і знищила те, що вже було зведено на скромні зоощадження вірників. При цьому поводилися грубо, побили тих, хто кинувся на захист каплички, і звично посилались на Агапіта, православного єпископа Московського патріархату.

Викликана на місце злочину міліція, так нічого і не вдіяла. До речі, ділянка, де зводилася церківця, офіційно була виділена Київському патріархату під будівництво.

Отож наші „християни” „яко тать у ночі” посягли на майно своїх братів і знищили будівництво нового храму на славу Господа. Це за якими такими законами Божими і людськими твориться? В яке середньовіччя вони відкидають Закарпаття?

Люди, які це зробили, не мають нічого спільного з Христом, хоча, можливо й носять хрестик на грудях. Суть вчення Христа полягає у всепрощенні, любові до ближнього і навіть до ворогів. Ті ж, хто піднімає руку на свого брата-християна, а тим паче – на священика, хто йде з автогеном наперевіс нищити церкву – ніколи не буде біля Христа. Бо робить це у засліпленні лютою ненавистю.

На жаль, подібні випадки найчастіше кояться тими, хто рве сорочку за Московський патріархат. Воно й не дивно: саме ця церква була „одержавлена” двома найстрашнішими імперіями – Російською та Совєтською. Тому тут часто пропагується не любов, а фанатизм, який не має нічого спільного з християнським вченням. Прикро, що такі прояви варварства можливі в самому центрі Європи, континенту, який нині є зразком терпимості і толерантності.

Але варварами є не тільки ті, хто серед ночі нищить капличку, а й ті стражі порядку, на байдужих очах котрих це беззаконня твориться. Варварами є й влада, яка замість того, щоб покарати злочинців, починає їх вигороджувати.

І саме тут сховано корінь зла. Бо таке варварство стало можливим у загалом мирному Закарпатті тільки через те, що варвари у погонах і варвари у начальницьких кріслах не виконують своїх прямих обов’язків – дотримання закону та забезпечення прав громадян. Серед яких свобода віросповідання – одне з найфундаментальніших. А де нема закону, там починається варварство...

4 серпня 2004 р.

...Коли в мене приймали три телеканали, телевізор був невід’ємною частиною сімейного дозвілля. Пам’ятаєте незабутні програми „Время”, „Вокруг смєха”, „Катрусин кінозал”, старі добрі совєтські фільми про правильних міліціонерів? Це потім з’явилися усілякі „Мєнти” та „Бригади”.

Далі телеканалів стало близько десяти. Демократія, як-не-як. Інтерес до телевізора помітно впав. Тепер це були в основному новини про життя незалежної України, американські серіали про тамтешніх мільйонерів та різні шоу довгоносиків. Все-таки телевізор залишався неодмінним атрибутом вечора. Хоча б на годинку-півтори, але мусай. Навіть як фон, радіо з картинками.

Згодом я поставив собі сателітну антену і тепер число каналів перевалило за сімдесят. Радості-то скільки було! Німці, французи, поляки, італійці, португальці і навіть араби – всі вміщался в одному невеликому телеекрані. Та якось помітив, що тепер телевізор перестав бути щоденною подією. Цікавість минула разом з першими тижнями. Далі перемикання каналів обридло і втомлювало.

І нарешті недавно я поставив собі другу сателітку – для українських та російських каналів. Число діючих кнопок на пульті перескочило сотню. Ця цифра виявилася магічною. Протягом останього місяця я телевізор не вмикав. Більше того, помітив у собі погану звичку сварити тих, хто все-таки це робить. Тож тепер синові-другокласникові доводиться воювати зі мною за кожен мультик.

Для себе я відкрив філософську формулу: аби відмовитися від чогось, треба його мати дуже багато. Окрім того, наше брехливе телебачення просто неможливо дивитися. Мене дуже потішило результати опитування Закарпатського інститутут політичних досліджень. За два роки рейтинг найзаангажованіших телеканалів („1+1”, „Інтер”, „УТ-1”) на Закарпатті суттєво впав. А довіра до закарпатського обласного телебачення взагалі скотилася майже до нуля.

Отож, я -- не один. Нехіть до телебачення пробуджується і в інших земляків. А це значить, що „кнопка для ідіота” можливо колись і стане кнопкою хіба що для людей, м’яко кажучи, недалеких...

15 серпня 2004 р.

...Мандрівки Європою наштовхують на чимало цікавих думок. У 1945 році союзники визначили кордон між Польщею та Німеччиною по річці Одер. При цьому абсолютно не враховувася той факт, що польські етнічні землі починаються на двісті кілометрів східніше. Таким чином німецькі міста по Одеру виявилися розділеними навпіл. Польска комуністична влада виселила всіх німців зі своїх теренів. Таким чином колишні браденбурзькі та саксонські міста отримали половину обличчя німецького, половину польського.

Прогулюючись Франкфуртом до мосту через Одер бачиш якийсь неймовірний спокій. Все ніби застигло. Час зупинився. У порожніх корчмах та пивних по кілька відвідувачів. На нічних вулицях майже нема людей. Враження впорядкованої вимерлості.

Але тільки-но переходиш на польський бік – містечко Слубіце, яке колись було мікрорайоном Франкфурта, як все отримує інакшу тональність. На вулицях сміється молодь. Німці жваво п’ють у генделиках пиво, яке тут удвічі дешевше, ніж через міст. Світяться неоновими вогнями численні кантори та розважальні заклади. Життя тече принаймні удвічі швидше.

Але враження від польського-німецького прикордоння підсилюється, коли перетинаєш польсько-український кордон. Тільки–но опинившись на рідній землі бачиш, де справді буяє життя. Люди бігають з торбами, щось жваво жестикулюють, кричать, сваряться. Одне слово, великий східний базар, ім’я якому --хаос. Це особливо вражає після німецького омертвіння.

І тут ловиш себе на думці, що життя в Німеччині направду нудне. Кожен має розписаний свій життєвий план на місяць, рік, десятиліття вперед. І навіть точно знає свою ділянку на місцевому цвинтарі. Натомість у нас – суцільна інтрига. Точно не відаєш не те, що про майбутнє, але й про завтрашній день. Тому німцям, попри наш незадовільні умови, все-таки подобаються ці незбагненні українці, які можуть жити з таким оптимізмом у такій невпорядкованості. Адже це цікаво! Проїхатися Україною – це цікавіше за будь-які заморські острови. Гострі відчуття та екстрім забезпечені для єворопейця до кінця подорожі.

Єдине, про що нам не треба забувати, це -- про рівень культури і сервісу. І тоді ситі європейці повалять до нас. Якщо до того, звичайно, не вимруть від нудьги…

25 серпня 2004 р.

...Учора був День незалежності. Тринадцятий. По великому рахунку свята не було помітно. За винятком двох подій: в Ужгороді відкрилася єдина дитяча книгарня „Книголюбчик” і в корчмі-музеї „Деца у нотаря” пройшов перший шаховий турнір.

Обидві події спеціально приурочувалися до Дні незалежності. Обидві події робилися справді з відчуттям свята. Свята, яке йде від серця, а не від папірця. Обидві події пройшли без участі влади, її якого-небудь сприяння чи навіть формальної уваги.

Проте тринадцята річниця незалежності запам’ятається саме набитою дітьми книгарнею та шахістами з пивом в руках. І цей нібито маленький штрих насправді є демонстрацією великої правди.

Цій владі незалежність впала з неба. Ті, хто нині сидять у керівних кріслах області чи міста, палець об палець не вдарили для здобуття свободи. Ба більше! Вірний комсомолець Різак чи міський чиновник Погорєлов в ті буремні дні був на зовсім іншому боці барикад. А на тринадцятому році незалежності вони змушені мляво вітати нас із папірців, витираючи від спеки спітнілу потилицю. Просто це не свято, яке вони наближали, як могли.

Довго передивляюся так звану програму святкування в ужгородських газетах. Нічого оригінального! Кілька буденних заходів для звіту і галочки. Навіть уже традиційний концерт з відомими зірками на цей раз Ужгород оминув. Що ж, яка влада, таке і святкування.

Та все ж мій настрій врятували два телефонні дзвінки. Спочатку Леся Макар втішила тим, що відкриває єдину в області дитячю книгарню саме на День незалежності. А далі Павло Чучка запросив зіграти партію з найвідомішими закарпатськими шахістами. І там, і там було весело, радісно і незвично. А значить – було відчуття свята.

Так і наша незалежність – тримається не на владі, а на ентузіастах, які попри все жертвують їй свої сили, час і копійку...

1 вересня 2004 р.

...Останні кілька днів літа вирішив провести на селі. І хоча з Ужгорода до Порошкова усього 40 кілометрів, перепад середовища відчутний. Ніби й недалечко від’їхав від губернської цивілізації з її політиканством і біганиною, а вже не то. Зовсім інший світ – якийсь прадавній і вічний.

За кілька днів звикаєш до сповільненого ритму села і вже годинники тобі не потрібні. Тут ніхто не спізнюється, бо ніхто й не поспішає. І зміни тут не такі помітні: ті ж неквапливі розмови ні про що, лайки матом через всю вулицю, купа малечі, які пересуваються тільки галасливими зграйками, традиційна самогонка від Тібія та переповнені генделики.

Лише обличчя знайомих людей за один рік змінюються дуже. Вони старіють і зморщуються. Рік вони живуть у твоїй пам’яті такими, якими бачив їх в останнє. А наступного літа приїжджаєш і дивуєшся, як люди здають. Здають від заробітків, безпросвітку, жури, дітей, п’янки.

Не міняється тільки полонина Рівна, яка ніби висить над бабиним городом. І чудові довколишні краєвиди ще довго будуть снитися в закатаному в асфальт Ужгороді. Вийдеш до лісу і розумієш, чому всі говорять про наші великі перспективи. Бо такої архаїки, такої природи, такої величі і незворушності навряд чи знайдеш. А при тутешніх цінах ми приречені на повальний міжнародний туризм. От тільки б рівень культури підняти.

Дивуєшся сільським дітям. Всі вони вони, на диво, кмітливі, спритні, непосидючі. Мов ртуть, переливаються з одного місця на інше. Шугають за чорницями, грибами, яфинами, допомагають по газдівству, доглядають за молодшими . В дитячих живих очах важко розглядіти приречений вираз їхніх батьків. З жахом думаєш про вічне колесо історії, але все-таки тішиш себе надією, що все так не буде.

І в це гірське село прийде цілеспрямованість і велике бажання змінити життя. Стати кращими за батьків, сильнішими, впевненішими, успішнішими. І коли зустрічаєш когось, хто за цей рік не постарішав, не можеш натішитися. А коли ще й почуєш від нього розумну бесіду, то бачиш ті зерна, які вже зійшли.

Чимало селян розпитували, за кого голосувати. Не голосуйте за своє життя. Проголосуйте за своє майбутнє…

7 вересня 2004 р.

...З недавнього часу я став колекціонувати звернення за єдино правильного кандидата. (Ну того що двічі сидів. Про якого нині анекдоти складають). Серед цих оспівувань і осан, часто написаних, як під копірку, можна натрапити на вельми оригінальні.

Останнє видали церковні достойники. Мовляв, переважна більшість закарпатських вірників підтримує Віктора Януковича. (Хто б міг подумати?). Звернення я вирізав і акуратно склав у папку. Ще б пак!

Ну те, що московське православ’я на чолі з Агапітом вірою і правдою за дорогого Віктора Федоровича, це коню понятно. У них ментальність одна: північно-східна.

А от як трактувати агітацію за „тому що єдиного, стабільного, чуйного, доброго, ніжного” провідників закарпатських п’ятидесятників, баптистів та адвентистів, це я вже не допетраю. Це якась хитра провокація. Адже навіть останьому двієчнику з Лікіцар чи Лохова ясно, що згадані общини взагалі не ходять на вибори. Вони їх ігнорують в принципі. Тоді кого вони агітують? Православних? Католиків? Атеїстів? Знаючи ставлення закарпатців до „сектантів”, не важко спрогнозувати результати такої агітації.

Несподіваним були підписи під зверненням за „Великого Дона” єпископів римо-католицької та протестантської церков. Тут справді щось із географією не так. Адже якщо закарпатські угорці та словаки хочуть бути „в’єдно в рокаші” зі своїми братами по той бік Євросоюзу, то вони пішли явно не тою дорогою. Або не за тими поводирями. Хоча, зрештою, до Європи можна добратися і через Сибір. Але, видав, через Чоп якось ближче.

Зате потішила відсутність під зверненням двох знакових підписів. Не приложився за Януковича єпископ Мукачівської греко-католицької церкви Мілан Шашік та єпископ Української православної церкви Київської патріархату Кирил. Тож не все так погано у нашому домі. Є ще церковні ієрархи, які мають свою позицію і не стеляться перед владою при першому дзвінку. Бо служать Царю небесному, а не земним. Так, як і заповідає їм закон церковний та Божий...

13 вересня 2004 р.

...На відкритті виставки однієї з кращих закарпатських художниць Наталі Сіми мене запитали: „Яким є чоловічий погляд на погляд жіночий?”. Малося на увазі „жіночі” картини, вивішені в художній галереї. Я ще раз кинув поглядом на цих галантних дам, забражених відкрито і відкритими кольорами, і раптом від несподіваної думки схопився за голову.

Я дивився на ці досконалі тіла, на ці інтригуючі очі, на ці жадаючі уста, на таємничу мову жестів та рухів, і почав відкривати собі велику і гірку правду. Адже на цих картинах майже нема щасливої жінки! А якщо і є відблиск щастя, то мимовільний, скороминучий і страх за його втратою вже затаївся у чарівних очах оцих пань.

Став я пригадувати картини інших наших видатних художниць і побачив там оцієї невисловленої туги ще більше. Звідки ж вона у цих божественних створінь, написаних делікатними жіночими руками? Почав заглядати я в очі художниць, і все зрозумів.

Нічого не змінилося на цьому світі. Чоловіки і далі ходять „на полювання”, замість шкур одягаючи шкіряні піджаки. Жінки і далі виглядають їх вдома, чекаючи з вечерею та дітьми на руках. Світ досі залишився поділеним на тих, кого чекають, і тих, хто чекає.

Більше того, світ ще й закрутився тепер зі значно більшою швидкістю. Тож зручно посилатися на вічну зайнятість: „Вибач, кохана, стільки роботи!”. Нема часу на вечерю удвох, поцілунок на порозі, ласкавий погляд, новий комплімент, квіти просто так. Зрештою, навіть на звичайне: „Дякую, що ти є”.

А жінки чекають. Кращі з них виплескують свою тугу на полотна, бо жінці не пристало просити уваги до себе. І ці полотна кричать тугою. Чоловіки ходять повз них, захоплюються ними і ... далі нічого не бачать.

А жінки хочуть і можуть. Чоловіки ж або можуть, але не хочуть. Або хочуть, але не можуть. „А де ж ті, що хочуть і можуть?”, -- дивуються елегантні пані у капелюшках та білих рукавичках.

О, заспівайте дівчині романс!

Жінки втомились бути не прекрасними!..

23 вересня 2004 р.

...Адальберт Ерделі належить до найвидатніших українських художників. Його роботи нині продаються за найвищими цінами, а в списку художників, чиї твори заборонені до вивозу за кордон, його ім’я стоїть першим. Звістка про найбільше пограбування в історії незалежної України приголомшила: з будинку славетного художника в Ужгороді викрадено 48(!) робіт загальною вартістю від 300 до 500 тисяч доларів. При цьому загинула 88-річна вдова Ерделі, тіло якої знайшли вранці зв’язаним.

Як так могло статися, що наше національне надбання було таким беззахисним? Хто відповість за це недбальство? Адже чотири роки тому з цього будинку вже було викрадено чотири пейзажі славетного художника. І наша доблесна міліція дотепер нічого не знайшла. (Це ж не погрожувати кийками опозиції). Якщо така доля чекає і ці півсотні полотен, то це буде колосальна втрата для української культури.

Жахливою є не тільки втрата картин, але й смерть дружини Адальберта Ерделі. Вони познаймилися, коли йому було 41 рік, а їй – 16. З того часу жили спільно, хоча одружилися аж через 24 роки – перед самою смертю художника. Власне вона виконувала оcтанню волю Ерделі – берегла його колекцію картин від розтягування та безпам’яті, адже подружжя не мало дітей.

Півстоліття Магдалина Ерделі ще прожила без чоловіка. Завдяки їй його полотна дотривали до сьогоднішнього дня -- часу його всенародного визнання. І навіть її смерть стала символічною: вона померла, захищаючи пам’ять свого чоловіка.

Похорон вдови Ерделі був надзвичайно скромним. Не було тут багатолюддя чи урочистих промов. Не було тут тих, хто славить ім’я Ерделі при кожній нагоді, наголошуючи на його величі. І навіть поховали пані Магду зовсім на іншому цвинтарі, віддаляючи її тіло не тільки від чоловіка, але й батьків. У всьому цьому була гірка правда: ось так наша влада ставиться до нас, нашої інтелігенції та нашої національної спадщини.

Повертаючись з похорон, зайшли на могилу найвидатнішого закарпатського митця. Старенький надгробок осипається і тріщить під владою часу. Пам’ятник, поставлений півстоліття тому, давно не відповідає величі Ерделі. Ось де владі б проявити свій ентузіазм та деклароване ставлення до культури!

Але ж ні – вона зайнята «тому що справедливим». Який ще там до дідька Ерделі!..

27 вересня 2004 р.

...За 13 років відносної свободи у нас забрали багато прав. Право на гарантовану працю, право на безкоштовне навчання, право на дешевий, хоча й жалюгідний побут (харчі, одяг, житло). У переважної більшості забрали право мінімуму. Натомість правом максимуму змогла скористатися переважна меншість.

„Зате свобода!”, -- вдихав п’янке повітря на повні груди народ. Та з кожним роком повітря ставали все затхлішим. Кисню меншало на очах, і груди вже розпирало від його нестачі. Від права на інформацію, свободу слова і думки лишилися лише далекі спогади. Міністерство брехні, як і в недавні часи, заполонило екрани телебачення, радіоефір та шпальти газет. Люди знову перестали вірити „говорючим головам”, які з дня на день втокмачують про небачений ріст добробуту, про заклятих ворогів народу і Батька всіх епох.

„Хай, -- зітхали найзатятіші оптимісти. – от прийдуть вибори, і ми їм покажемо”. Бо ж справді із усіх прав у народу залишилося одне-єдине, але найголовніше: право вибору. Довгенько чекали люди, аби таки прийшов час скористатися своїм останнім правом.

Заметушилося Міністерство брехні, захвилювалися „говорючі голови”, розгнівався Няньо. Бо народ чомусь не захотів їх більше терпіти. Вирішили задурити народ. Не слухає. Вирішили його налякати. Не боїться. Вирішили задобрити. Не піддається.

Тоді вирішили забрати в народу останнє право. А й справді для чого людям вибір? Це ж стільки все ускладнює. І почали труїти, давити, знеславлювати тих, хто був для народу вибором.

Чим закінчиться ця історія, в якій ми з вами – не антураж, а діючі особи, стане зрозуміло незабаром. І від того, чи зуміємо захистити своє право вибору залежатиме, чи можемо ми надалі називатися народом. Бо народ – це не населення, яке має право, а люди, готові за нього боротися до кінця...

1 жовтня 2004 р.

...Отож Ужгород. Місто, в якому відкривав для себе дівчачу анатомію у дитячому садочку „Дзвіночок”. („І що вони там таке ховають?”). Місто, в якому ділився іграшками, знаннями, почуттями, лайливими словами і всім іншим, що належить народу. („Магдалина Павлівна, він першим почав!”). Ховав живих, себто мертвих, себто неіграшкових горобців, ластів’ят, кошенят, цуценят, черв’яків, хробаків, бумбаків та інші дитячі ілюзії у пісочку довколишньої дійсності. („Ребзя, айда кастрік паліть!”).

Ужгород, місто, в якому роздер не одні нагавиці, („Мам, не тре!”), зносив не одні топанки, („Бідний Юрчик, він у нас найменший”), засмальцював не одні лікті, („Оце ж йому все тепер”), зіжмакав не один піонерський галстук у жебі („Пінка з молока – фу яка гидота!”). Місто, в якому став комсоргом („Дай списати!”), втікав з контрольних у парк до ошелешених фазанів, („Лисий, так ти будеш?”). Місто, в якому дівчат кохав лише платонічно („Маринка, дай затягнутися!”). І хоча спльовував по-блатному крізь зуби, некиваним ішов домів. („Бо „слава – заповідь моя”).

Місто, в я кому я НЕ: не народився (невідомо кому з цього приводу не пощастило більше), не посадив дерево (і чого їх саджати, вони й так ростуть), не збудував хату (цікаво де?), не виховав сина (ага, спробуй його виховай!) , не втратив цноту (себто втратив, але не тут і не політичну).

Місто, в якому я АЙНО: надрукував першу замітку -- про агітбригаду „Іскру” ( „Ну, Саньок, ти – монстр”), прийшов п’яним додому („Боже, яка ганьба!”), цілувався в гастрономі під обурливі крики ветеранів („Банду – геть!”), розписався з першою дружиною (поки що), поховав молодим батька, але не поховав молодого себе.

Місто, сходжене-переходжене, броджене-переброджене. Місто пите, пропите, розпите і запите . Місто писане, прописане, обписане і обпісане. Але не списане. Місто -- символ подружнього обов’язку, який виконуєш, коли з охотою, а коли -- і з матюками. („Надо, Федя, надо!”). Місто – щось середнє між остогидлою роботою („Во де вас маю!”) і новим захопленням („Юй-й, як класно!”). Місто, між любов’ю і ненавистю. Місто, яке НАВИДЖУ...

17 жовтня 2004 р.

...Півроку тому 80-тисячне містечко Мукачево прикувало до себе увагу не тільки всієї України. Безпрецедентна в історії України фальсифікація виборів міського голови, розгул бандитизму на дільницях, побиття народних депутатів України, викрадення бюлетенів та протоколів – все це перетворило саму назву „Мукачево” в символ найбрутальніших виборчих технологій. Акт перший в мукачівській епопеї був, безперечно, трагедією.

Далі був акт другий – драма. Холодний душ на романтичні голови українців та тих, хто ще цікавиться Україною за її межами. Шок від побаченого і почутого. А згодом -- безкомпромісна політична боротьба у парламенті, яка закінчилася таки перемогою здорового глузду у вигляді постанови Верховної Ради про покарання винних у „виборах по-мукачівськи”.

А потім наступив акт третій – комедія або ж фарс. Винних було „покарано” президентом Кучмою у своєрідний спосіб. Голова Мукачівської територіальної виборчої комісії Юрій Переста разом з головою облдержадміністрації Іваном Різаком отримали ордени „За заслуги” ІІІ ступеня, начальник закарпатської міліції Василь Варцаба отримав обіцяні генеральські лампаси. Дійові особи поменше отримали свої пряники. На цьому можна було б поставити крапку в одному з найгучніших українських скандалів.

Але є ще в цій сюрреалістичній виставі і той, хто зазвичай не виходить на сцену. Глядач або ж народ. Саме він своїм свистом чи яйцекиданням може зірвати дешеву комедійку грубого крою. Або ж навпаки -- аплодувати режисерові та комедіантам до болі в долонях. Поки що його реакції театр не почув, а тому фінальні сцени відбуваються під тривожну мовчанку.

Але він обов’язково скаже своє слово, тільки-но актори почнуть розкланюватися. Чекати залишилося недовго: до 31 жовтня – лічені дні. І тоді ми зрозуміємо, чи було «Мукачево-2004» -- блюзнірською комедією-буф, а чи оптимістичною трагедією з обов’язковим привселюдним ешефотом для головних лиходіїв...

20 жовтня 2004 р.

...Чомусь з роками починаєш ЦЕ любити більше. Просто вже знаєш у ЦЬОМУ толк. Нікуди не квапишся. По-філософськи налаштований на можливі втрати. Впевнений у рухах. Спокійний у думках. Легкий на дії. Дякуєш Богу за все.

У твоєму гербарії вже їх десятки – пишних і розквітлих, таких не схожих одна на одну. Зрештою, після тридцяти збиваєшся з рахунку, проте не втрачаєш радість чергової перемоги. Тим паче, коли знову поруч -- розкішний екземпляр, який би так прикрасив твою колекцію. Примруживши око, професійно визначаєш цінність знахідки: „О, це буде вищий пілотаж!” або „Наївно, зате щиро”, чи „Від кожного по нитці – голому сорочка”. Що ж, польові квіти прекрасні по-своєму.

Забуваєш вже їхні назви, та пам’ятаєш ситуації, лінії, звуки, запахи. Кожна дає тобі у гербарій щось своє. І поки знаходиш оце нове, доти твої прожектори вихоплюють у радіусі довкола тебе все, що цвіте і пахне.

Єдиний мінус – нікому не зможеш похвалитися своєю колекцією. Навіть передати її у спадок. Адже для інших це буде просто висушена клумба ненормального. Тому ховаєш її під подушкою, аби час від часу на самоті порозглядати диво-знахідки, погладити їх перстом, вдихнути на повні груди чи навіть торкнутися язиком.

Тішиш себе думкою, що, може, і тебе хтось так розглядає у гербарії своїх досягнень. І навіть інколи час від часу жує...

27 жовтня 2004 р.

...Після неділі наше життя може сильно змінитися. В який бік – питання залишається відкритим. На цих виборах зійшлися дві сили, які на диво усоблюють боротьбу темряви проти світла, боротьбу вчорашнього з майбутнім. Щось є в цих виборах глибоко символічне, міфологічне, навіть казкове.

Влада дійшла до межі і навіть її переступила. Провокація переодягнених міліціонерів, які молотками та ножами били звичайних людей на площі перед ЦВК – це вже щось за межею нормальності. Найбільше слід боятися збожеволілих звірів. З ними не панькаються. Їх відстрілюють при першій можливості. Наша влада сама загнала себе в тупик. З провокаторами і бандитами також не церемоняться.

Але є шанс, що ця влада на чолі з двічі судимим за побиття і крадіжки прем’єром Януковичем залишиться на довгі роки. Що тоді буде з нами, які дотримуються законів державних і моральних? Якщо вже зараз вони виробляють ТАКЕ, що очікувати, коли вони прийдуть всерйоз і надовго?

Але є шанс, що вони не прийдуть. Що їхня оскаженіла брехня з усіх центральних телеканалів, що їхнє глумління і переслідування усіх, хто думає інакше, нічого їм не дадуть, крім зневаги і ненависті до них самих. Є шанс, що чесних людей в Україні більше, ніж злодіїв.

Бандити мають силу тільки тоді, коли чесні люди сидять по кутках. Як тільки громада об’єднується, бандити втікають, піджавши хвіст. Бо їхня сила тримається на нашій слабості.

Маємо шанс чесним і безкровним шляхом змести цю владу на смітник історії. Маємо на це право, дароване Конституцією – право обирати самим Президента України. Маємо не тільки право, але й обов’язок перед своїми дітьми: передати їм кращу країну, ніж передали нам. Інакше для чого жило наше покоління?

Маємо останній шанс, коли ще можемо обирати. Далі може статися так, як в Білорусі чи Росії, де правителі стають довічними. І тоді ніхто нас уже ні про що не питатиме.

Маємо останній шанс.

Скористаймося ним сповна...

3 листопада 2004 р.

...Щойно завершилася підсумкова програма новин центрального телеканала „Інтер”. Почався сюжет з того, що в США відбулися президентські вибори і переможцем на них став Джордж Буш. Проте жодним словом за півгодини новин не згадали про те, що вибори в Україні відбулися раніше, ніж в Штатах, але до цього часу ми не знаємо, хто виграв. Про вибори в Америці говорили журналісти „Інтера” чимало, однак про те, що в середу надвечір Україна так і не знає переможця своїх виборів – ані пари з вуст.

Коли я пишу ці рядки, на моєму годиннику показує півдев’ятої вечора. Минуло три доби з часу закінчення голосування в Україні. За три дні і три ночі ЦВК на чолі з бойовим побратимом Медвечука паном Ківалом не спромоглася порахувати голоси. Точніше кілька відсотків голосів, в яких Ющенко з великим відривом перемагає Януковича.

Люди добрі, що ж відбувається? Чи можливо таке уявити в якійсь цивілізованій країні? Як можна готуватися до другого туру виборів, про які щебече „Інтер”, якщо ще не завершився перший? Коли вся країна чекає результатів, люди на вулиці перепитують одне в одного: „Так хто ж виграв?”, центральний канал у центральній програмі новин жодним словом не згадує про таку проблему. Нібито і не було ніяких виборів, і не було десятків мільйонів виборців, які чекають, чим же завершилося їхнє волевиявлення.

Один цей факт свідчить, як низько пала наша влада, наскільки спрут корумпованості і брехні обплутав наше суспільство. Аби нізащо не визнати очевидної перемоги Ющенка, хай у кілька відсотків чи навіть десятих відсотка – вони готові виставити на посміховище перед цілим світом і Ківалова, і ЦВК, і своїх журналістів.

Невже вони не бачить, що в їхню дешеву комедію народ не вірить? Що в тому, що вони не хочуть оприлюднювати навіть сфальсифіковані результати виборів люди бачать одне – їхню слабість.

Вкотре переконуєшся, що ця влада має відійти в історичне минуле. Вона не вміє вже навіть артистично збрехати. Її недолугість випирає з усіх шпарин. Вона дратує вже навіть своєю примітивністю.

Що ж, залишається чекати недовго. Чекали ж ми десять років. Почекаємо й останні два тижні...

11 листопада 2004 р.

...Увечері задзвонив телефон. Довелося вставати з ліжка. “Сашко, я вас вітаю”, -- почувся схвильований голос моєї улюбленої дитячої письменниці. “А що сталося?”, -- здивувався я. “А ви що не чули? Так Ющенко переміг!”. Лежачи знову на ліжку, я згадував сусіда Володю, який ремонтував мені краник на кухні і з котрим ми годину перед цим пили півдеци за радісну новину від ЦВК. А ще до цього нас вітала теща. А ще раніше за першу перемогу Ющенка ми підняли чарки прямо після прямого ефіру з гостем нашого радіо.

Радісна звістка миттєво розлетілася серед народу. Обличчя людей ставали усміхненими, попри осінню сльоту. Півпроцента перемоги над провладним кандидатом дали більший заряд енергії, ніж виграш “Динамо” чи добавка до пенсії. Це ж як треба не любити цю владу, аби так тішитися навіть із маленької перемоги над нею!

Десять довгих днів ЦВК думало, що робити із перемогою Ющенка. Але так і не наважилося її вкрасти, хоча й суттєво її обкраяло. Але головне принцип: незважаючи на все, влада мусила визнати свою поразку, і це вселило величезну надію у зневірений народ.

Попри небачений тиск і репресії, попри підняття різних доплат і виплат, попри обіцянки райського життя і русскоязично Україну, українці проголосували за опозицію, тобто за зміну влади. А значить – і за зміну свого життя.

І ці півпроцента – символ загальної перемоги, яку владі вже не вдасться у нас вкрасти. Повірити у неї тепер згодні навіть ті, хто весь час сумнівався. А це значить—нашого полку прибуває. Натомість влада розгублена, в її лавах бродіння і переляк. Адже за всі свої дії доведеться відповідати.

Залишається мобілізуватися на останній бій. Прийти і проголосувати. Проконтролювати. Захистити свій вибір. Не випустити шансу, дарованого нам історією. І тоді можна приймати вітання. Навіть серед глупої ночі...

18 листопада 2004 р.

...Отож те, про що стільки говорили, нарешті сталося. Два кандидати в президенти: один -- від влади, другий – від опозиції вийшли перед очі мільйонів глядачів зі своєю правдою. І в цьому перший головний здобуток теледебатів. Відтепер важко буде уявити наші президентські вибори без цього публічного двобою. Україна дивилася шоу, і шоу їй сподобалося. Ще кілька днів після “битви гігантів” тільки й розмов було, що казав один і що робив інший.

Другий здобуток шоу кандидатів – перша можливість Віктора Ющенка звернутися до виборців у прямому ефірі державного телебачення. Ось така в нас демократія по-українськи! Якби теледебатів не було, частина виборців самого Ющенка так і не почула б. А дивився теледебати кожен другий українець – абсолютний рекорд нашого телебачення! А це значить, що Ющенка бачили 24 мільйони українців.

І третій висновок: у особистому двобої Ющенко виглядав краще. Він наводив конкретні факти, переконливі цифри, близькі кожній людині аргументи. Натомість з монологів “ проффесора” Януковича нічого не запам’яталося: щось таке сухе, далеке і безбарвне. Зрештою, як і сам прем’єр-міністр.

Зате врізалося в пам’ять інше: як кандидат від влади поводив себе некоректно і навіть невиховано. Особливо неприємно вразила його заключне слово. Бачачи, що програє і знаючи, що Ющенко вже не має права на відповідь, колишній арештант став голослівно звинувачувати кандидата від опозиції у брехні. Причому жодного факту брехні так і не навів. Що ж, недарма подейкують, що на зоні він мав кличку “Хам”.

Сподобалася думка про теледебати одного з експертів: Янукович виглядав краще, ніж від нього очікували, а Ющенко виглядав краще за Януковича. Тож рахунок 2:1 на користь народного кандидата. Зате влада в черговий раз показала своє обличчя. На другий день після шоу центральні канали від Медведчука почали наводити опитування французької(!) фірми, яка вивчала думки українців про теледебати. І, мовляв, 67% опитаних сказали, що виграв Янукович. Та згодом виявилося, що ніякої такої фірми в природі не існує.

Так хто ж тоді бреше, Вікторе Федоровичу?..

25 листопада 2004 р.

...Після першого туру президентських виборів чеські журналісти від’їжджали з України розчаровані. “Ми чекали революції”, -- казали вони. Тепер їхня професійна цікавість задоволена повністю. Україна вийшла на майдани і вулиці, аби висловити єдине, що можна сказати цій владі: “Ганьба!”.

Для чого проводити вибори, якщо влада все-одна намалює потрібні їй цифри? Для чого місяцями поборювати брехню і кривду у так званій виборчій кампанії, якщо твоїм голосом і так знехтують? Мовчки проковтнути останню підлість режиму Кучми-Януковича, значить, позбавити себе надії на майбутнє. Адже якщо ми пробачимо владі ці вибори, то інших просто не будемо мати. Приклад Білорусі перед нашими очима. Там давно вже ніхто нікого не обирає. Все буде так, як скаже недорікуватий “бацька”.

За ці кілька днів після 21 листопада ми стали інакшими. У людей почали розпрямлятися плечі. Ужгород – це споконвічне бюргерське, коспополітичне, апатичне місто у понеділок вийшов на стихійний протест. Тисячі ужгородців простували вулицями міста, скандуючи “Ю-щен-ко!” та “Зека – геть!”. Ужгород вбрався у помаранчеві барви. І я не пізнавав рідного міста.

Молодь, яку ми так полюбляємо шпетити за лінощі, аполітичність, відсутність високих ідей, раптом стала в перші ряди протестантів. Виявляється, за 13 років незалежності виросло нове покоління, яке не хоче боятися, яке не вміє ходити шеренгою і яке має свою думку, котра не збігається з генеральною лінією партії (о). Ця молодь тепер -- у помаранчевих стрічках. Вона протестує. Бо вона вже має свою гідність.

Коли пишуться ці рядки, по радіо йде трансляція з ЦВК. Ківалов, якого вже вся Україна охрестила “Кідаловим”, грубо поводиться з довіреними особами Ющенка. За кілька хвилин Януковича мають оголосити переможцем і навіки вкрити ганьбою і це горезвісне ЦВК, і ці вибори “по-кучмівськи”.

Історія все одно розставить все по своїх місцях. Негідники будуть названі негідниками, а праведники – праведниками. Головне: народ не мовчить. Він сказав своє слово шахраям у вічі. І фальсифікатора уже ніколи не буде вважати своїм президентом...

5 грудня 2004 р.

....До чого підла у нас влада! І ці люди керували нами впродовж десятиліття! 14 днів українці протестують проти свавілля і брехні. 14 днів люди стоять на майданах та вулицях. 14 днів світ говорить про Україну. 14 днів Кучма не спромігся підписати жоден папірець. Навіть ті, які зобов’язаний підписувати по закону. Ні про новий склад ЦВК, ні про відставку Кабінету міністрів на чолі з Януковичем, ні зміни до закону про вибори. І ця людина весь час белькоче про якийсь компроміс, дотримання Конституції і таке інше.

У людей, які при владі, нема ні честі, ні совісті, ні самоповаги. Бо якби була хоч краплина власної гідності у начальника обласної міліції Варцаби, то він давно вже залишив би свою посаду і від ганьби переховувався. Йому висловили недовір’я Верховна Рада України, збори офіцерів міліції, Ужгородська міська рада, різні політичні сили, в тому числі й Партія регіонів і НДП, тисячі людей на мітингах від Ужка до Ясіня. А Варцаба заявляє, що у відставку не збирається. І це генерал? Поняття офіцерської честі тут і не ночувало.

Чому ці людці так тримаються за свої корита? Чому їхнє уявлення про світ базується на одному понятті: ми при владі завжди. Чому їх не відрівеш від крісла, яке належить не їм, а народові?

Янукович, який не збирається йти у відставку, хоча його давно туди відправили. Різак, якому недовір’я висловили всі, хто тільки має голос. Прокурор Лемак, який бачить порушення закону в тому, що міліція затримувала озброєних злочинців. Ці образи вже карикатурні у своєму безмежному моральному падінні. Вони викликають огиду.

У теледебатах Янукович сказав правду: “Нас не видавиш із влади”. Справді: “не видавиш”. Але ми постараємося. Докладемо усіх надлюдських зусиль. Ці “слуги народу” давно заслужили місце не під сонцем, а на смітнику історії. І ми їх так просто не відпустимо. Бо комусь таки доведеться відповідати і за відрізану голову Гонгадзе, і за сплюндровані мукачівські вибори, і за фальсифікацію виборів Президентських. Тому на коротке прощання цій владі не варто сподіватися. Нам є що сказати їм на дорожку. І будьте певні, вони нас почують...

11 грудня 2004 р.

...Учора 8-й річний син, пришовши зі школи, вже з порога гукав: “Тату! Уряд Януковича відправили у відставку! Нам вчителька казала. Усі раді, тільки Альона проти”. Помаранчева революція докотилася вже й до третього “А”.

Весь час виникає відчуття, що ми це вже переживали. 15 років тому люди так само не відривалися від новин, так само слухали прямі трансляції, так само тільки й говорили, що про парламент, вибори, свободу та демократію. Та десять років правління кучмократії брудним намулом занесло всі наші важковиборювані здобутки. Корупція, брехня, тиск знову стали ознакою хворого суспільства.

Революція совісті, коли народ жахнувся, що ця влада ще може залишитися на п’ять років, почала очищати нас від скверни. Люди вийшли на вулиці, бо терпіння закінчилося, а власна гідність ще залишилася. Мов луска, шар за шаром злізає з нас оте, що наприліпало за десять років режиму. Те, що оскверняло душу, у кого вона ще залишилася. А залишилася вона, на щастя, у більшості.

Збори офіцерів закарпатської міліції висловили одностайну недовіру обласному начальству. Як треба нагинати людей у погонах через коліно, аби військові, де субординація – понад усе, вдалися до такого революційного кроку! Закарпатська обласна держтелерадіокомпанія висловила недовіру генеральному директорові. Наші зігнуті журналісти, які змушені були носити на собі тавро усіляких ладижців і коцурів, теж почали випрямляти спину. Хто реабілітує їхні спалені нерви та муки докору за роки роботи у державній(!) телерадіокомпанії? За ті слова, які кидали їм люди у спину?

Очищення проходить всюди. Навіть у Центральній виборчій комісії, виступи представників якої у суді стали безпрецедентним всенародним свідченням заангажованості та нечесності виборів на найвищому рівні. З кожним днем бачимо все більше і більше фактів ницості людей, які нами керували. З кожним днем наші душі стають світлішими і легшими, бо очищаються від бруду.

Власна гідність, повага до інших, життя по совісті – це ті фундаментальні принципи, на яких тримається здорове суспільство. Ми – на шляху одужання. Залишилося ще зовсім трохи...

19 грудня 2004 р.

...Чутки про сепаратизм східних і південних областей і про різке несприйняття Ющенка не можуть не хвилювати. Тому побувавши нещодавно в Одесі, на власні очі переконався, що все далеко не так однозначно.

Одеса живе своїм звичайним, розміреним життя. Місто переповнене автами і сміттям. З розмахом ведуться будівництва приватних відпочинкових закладів і центрів. Особлива одеська вимова з домішками української та єврейської продовжує тішити вухо.

І перше, що до вас скажуть, дізнавшись, що ви – не одесит: “Давайте без політики”. Політичної активності в місті не помітно. Так, є купки помаранчевих чи голубих активістів, які час від часу потрапляють вам на очі, але це скорше виняток, ніж правило. На мітингу за Януковича стояло п’ятдесят істеричних бабок, які з мікрофонів кричали на половину Приморського бульвару. Перехожі пробігали повз цей гамір, невдоволено тулячись у коміри своїх пальто. “Нам ніколи політикувати”, -- потискають плечима одесити. – “Заробляти треба”. Дві третини Одещини проголосувало за Януковича, третина – за Ющенка. Тепер це співвідношення може змінитися.

Місто, відоме своїм вільнодумством та гумором, і тут виділяється особливим південним спокоєм. Сепаратизм чи автономію сприймають як забаганку панів: “Шура, я вас умоляю...”. Відкритість до будь-яких впливів, відсутність міжнаціонального протистояння, вміння жити і виживати при всіх режимах робить Одесу не потопляємим порто-франко в океані історії.

Пам’ятник першому градоначальнику Дюку де Рішельє, обперезаний біло-блакитною стрічкою, і російськомовні студенти з помаранчевими китицями гармонійно сусідять. Тут не прийнято засуджувати людей за погляди – політичні, релігійні чи інтимні. Можливо, так заспокійливо діє тепле море. А, може, все примиряє давня історія різних народів і країн, уламки яких дотепер віднайдете на Одещині.

Унікальним виявом одеської душі є прапор цього міста. Він складається з трьох частин: білої, блакитної і золотої (помаранчевої). І кажіть після цього, що Одеса коли-небудь занепаде. Ох, вже ця південна Пальміра...

22 грудня 2004 р.

...Усе-таки в повітрі з’явилася святкова атмосфера. Миколай зі своєю бородою та подарунками трохи розвіяв втомлений політикою український народ. Але більше, певно, впливає усвідомлення, що зміни в Україні таки будуть.

Про це говорять багато речей. Янукович, який на теледебатах не соромився просити Ющенка про співпрацю після виборів. Різак, який вивіз за кордон свою сім’ю. Прокурор Лемак, якого відправили туди, куди давно треба. Штаби провладного кандидата, які не знають, що чинити, куди бігти, кому здаватися.

Розгубленість. Паніка. Замітання слідів. Але це з їхнього боку. З боку тих, хто десять років нас давив, ссав з нас усі соки, хто будував собі за народні гроші бізнес і вілли.

Натомість з боку народу – відчуття свята, яке наближається. І не тільки Різдва та Нового року. Але й свята нашої загальної перемоги. Перемоги Добра над злом, Справедливості над безчестям, Правди над брехнею. Ми тяжко йшли до цієї народної перемоги, і ми вже її нікому не віддамо.

Залишається зробити останній крок. Ще раз прийти на дільниці і показати цілому світові, як ми не любимо ЦЮ владу. Прийти треба обов’язково. Бо вони розраховують на те, що люди розслабляться і не прийдуть. Натомість у Донецьку чи в Криму прихильники Януковича проголосують у стовідсотковому порядку. І на цьому можна буде зіграти. Якщо й не виграти, то принаймні показати мінімальну перевагу Ющенка над ЦІЄЮ владою.

Тому востаннє цього року зробімо громадянську справу. А вже потім -- ріжмо свиней та готуймося до святкувань. Ми заслужили ці свята. Бо показали цілому світові, а найперше -- самі собі, що ми – народ. Народ, який має честь і гідність. Народ, який достоїн бути в колі цивілізованих країн. Народ, який тепер треба писати з великої літери. Народ, який шанується іншими і шанується самим собою.

Тож поставмо у неділю на цій владі останню крапку.

Не гоже в Новий рік іти зі старими болячками.

Шануймося!..

30 грудня 2004 р.

...От і дочекалися! Нарешті назву „Україна” вимовляють у світі з повагою і симпатією. Тепер вже ніхто не питатиме, в якій частині земної кулі знаходиться Київ. Американці навіть запропонували відтепер столицю України писати як „Kyiv”, а не „Kiev”, як пишуть дотепер.

Рік для України видався неймовірно важкий. Але ціниться завжди тільки те, що дається нелегко. Тепер ніхто не казатиме, що свобода Україні впала з неба. Ні. Українці, як й інші народи Європи, своє право на свободу довели повною мірою. Нам пощастило, що ми стали безпосередніми учасниками цього визвольного руху за право називатися людьми і нацією. Адже ми долучилися до історії. А це випадає на долю не кожному поколінню.

Помаранчева революція стала однією із головних подій 2004 року у світі, а Ющенко – одним із знакових облич цього року. Це думка найавторитетнішого американського журналу „Тайм”. Але крім Ющенка, цей рік мав й інші українські обличчя. Співачка Руслана Лижичко, яка стала переможницею конкурсу Євробачення, здивувавши Європу своєю енергетикою та своєрідністю. Віталій Кличко, який став чемпіоном світу з боксу у суперважкій категорії, заволодівши титулом після легендарних Ленокса Люїса та Майкла Тайсона. Андрій Шевченко, котрого визнали кращим футболістом Європи.

А ще можна згадати успішні виступи нашої олімпійської збірної, яка прописала наш спорт у дванадцятці найсильніших країн світу. А як не похвалитися успіхом футбольної збірної чи трьох українських клубів, які вперше в такій кількості продовжать весною змагання в євротурнірах?

Здається, цього року над Україною тримало руку Боже провидіння. І після стількох століть кривди, 13-ти років незалежного тупцювання на місці, щось зрушилося. І зрушилося не тільки зовнішньо, але і в наших головах та душах. І це головний здобуток цього року. Ми стали інакшими. Впененішими, сміливішими, відкритішими.

А тому новий -- 2005 рік чекаємо з надією. Адже головну свою вершину український народ вже здобув...

20 січня 2005 р.

...Усе ніяк не можемо попрощатися з 2004-им роком. Досі тягнеться шлейф судового сералу з виборчої кампанії. Досі обраний народом Президент не може сісти у своє крісло. Досі стара влада ще розтягує і розпихує по кутках, що ще не розтягнено і не розпихано. Але кінець все одно наступить. 2004-ий важко, але неухильно відходить від нас в історію.

На Водохреща підбивав підсумки року і неформальний журналістський клуб „НеТаємна вечеря”. Найцікавішою, як завжди, була номінація „Обличчя року”. Дуже показово, що всі запропоновані журналістами „Обличчя року” мають людський вимір. Не було тут запропоновано ні відомих політиків, артистів чи спортсменів.

Ще рік тому ці обличчя мало хто знав. Тепер їх знають усі.

Директор Ужгородської школи мистецтв Євген Ясінський, якого звільнили з посади, бо він є членом опозиційної партії. Але директор не здався. Його підтримав колектив школи, керівники інших шкіл мистецтв. Півроку тривала судова тяганина, яка завершилася таки перемогою правди. Євгена Ясінського було поновлено на посаді, а він сам очолив штаб „Нашої України” в Ужгороді.

Сержант Михайло Джумеля прославився тим, що на всю країну заявив, що міліцейське начальство причетне до викрадення протоколів і бюлетенів мукачівських виборів. І не побоявся це підтвердити у Верховній Раді України.

Начальник карного розшуку Юрій Рахівський став відомим після того, як беззбройні міліціонери затримали біля стадіону „Авангард” „банду Чалого”. Тим самим кинувши виклик своєму начальству, яке всіляко вигороджувала злочинців. І навіть коли Юрію Рахівському з колегами погрожували репресіями на роботі, міліціонери не здалися.

Євген Ясінський, Михайло Джумеля, Юрій Рахівський... Звичайні люди, які не побоялися піти проти Системи. Системи, яка базується на брехні, підкупі, страху.

Герої нашого часу, які ходять серед нас. Люди здатні на Вчинок...

27 січня 2004 р.

...Модне тепер слово „опозиція” може зіграти з нами злий жарт. Не встигла команда новообраного Президента ще й сісти в свої крісла, як вже лунають голоси про опозицію. Причому не тільки від команди Медведчука-Януковича, але й тих, хто ще недавно стояв на барикадах під помаранчовими прапорами. Мовляв, найморальніша позиція в політиці – це опозиція. Про це заявили й маститі журналісти, які побували в Ужгороді: чесний журналіст повинен бути в опозиції до влади.

Даруйте, панове! Може, в країні з кількастолітньою традицією демократії та свободи слова це так, але в наших умовах – це може обернутися користю тільки для ворогів України.

Ющенко наголосив, що до влади мають прийти нові, незаплямовані люди, бажано молоді й активні. У той же час ми навіть не можемо заповнити вакансії на рівні головних управлінців області. Що вже говорити про райони? А про середню і низову ланку управління?

Брак кадрів – головна проблема нової влади. Звідки взяти нових, чесних фахівців, які могли б дозволили Україні зробити якісний ривок? Так, вони є, але їх небагато. Тож замість того, аби закликати цю дещицю йти у владу і працювати для України, нам торочать про опозицію.

Опозицію до кого? Ющенка, якого народ щойно обрав? Губернатора, якого Ющенко ще не призначив? Сусіда Івана, бо його кури гребуться в моїх помідорах? Якщо ми хочемо зрештою жити по-людськи, то маємо зрозуміти, що влада – це не зло, а інструмент для покращення народного життя. І від якості влади залежить якість нашого життя. Тому актуальним гаслом має бути не „вічна опозиція”, а „ефективна влада”. І якщо порядні люди займуть позу і надують щоки, мовляв, бути у владі -- негідно, то туди прийдуть інші – гірші, менш принципові і, не дай Боже, колишні. Адже комусь там працювати треба!

Опозиція має бути тільки до конкретних дій і вчинків, які суперечать народним інтересам, а не заради гарного словечка. Критикувати – воно, знаєте, завжди легше. Важче зробити самому...

3 лютого 2004 р.

...Під час відвідин неформальним журналістьким клубом “НеТаємна вечеря” Виноградова вже за вечірнім столом хтось кинув ідею зіграти в асоціації. Питання було одне-єдине: “З чим у вас асоціюється Виноградів?”. Це тим паче цікаво, адже відповідь давали знакові журналісти.

І попри січневий мороз та снігові кучугури, за столом лунали сонячні спомини. Хтось згадав своє перше кохання, яке зустрів саме тут, а хтось брав тут участь у шкільній олімпіаді. Для когось Виноградів -- це мілка тепла Тиса, а для когось -- сотні біціглів – “як у Китаї”. Для когось Севлюш – це замок Канків, а для когось -- виноградники чи Чорна гора.

Комусь згадався старий цімбор, якого вже зустрінеш хіба в іншому світі, а комусь спав на думку єпископ Маргітич чи футболіст Коман. Були й такі, що давали замість асоціацій свої відчуття – “друзі”, “щастя”, “весна” чи навіть “індіанці”. А для когось Виноградів – це поняття власного дому, затишку, родини, всього найдорожчого в житті.

І вислухавши всі ці спомини, приємно стало за невеличке, але горде місто, яке має не тільки свою історію, але й власний характер. Характер, який виноградівці ще раз довели останніми місяцями, коли дали найвищий результат голосів за Ющенка по всьому Закарпаттю. А потім першими вийшли на вулиці, захищаючи свій вибір від фальсифікації.

Наступного дня ми гуляли засніженими вулицями міста і дивувалися його величним храмам, впорядкованості, а головне – людям. Адже це -- завжди найвища цінність будь-якого міста. Спокійні, впевнені, несуєтливі, завжди готові допомогти – вони є найкращою візитівкою Виноградова.

Від’їжджаючи з міста вночі, думалося, яким залишиться воно у пам’яті після поїздки. Нічого не приходило в голову, крім одного – людське тепло.

Дай Боже, аби місто над Тисою не втрачало оцієї людяності. Адже все народжується з любові. А де буде любов – там додасться і все інше...

10 лютого 2005 р.

....“Демократія – не найкращий суспільний лад. Але кращого людство не придумало”, -- казав Уїнстон Черчіль. Нарешті Україна виборола демократичну владу. І вже перші тижні вказують на справедливість парадоксальної думки видатного британця.

Щойно призначеного губернатора Хмельниччини через кілька днів відправлено у відставку. Бо люди виступили з протестами. Правильно чи неправильно зробив Президент-демократ, послухавши пікетників? Правильно, скажуть одні. Ні, твердитимуть інші. Бо завтра кілька сотень протестуючих буде поставлено по всій Україні, біля кожної обласної чи районної адміністрації. І що тоді? Знову всіх міняти? Це ж безкінечний шлях в нікуди.

Ще не було жодного призначення, яке би задовільнило всіх. А Президентові ж треба виконувати взяті на себе зобов’язання перед народом. А виконати їх він зможе тільки зі СВОЄЮ командою. Власне, через те й обирають Президента всім народом, аби він мав карт-бланш і вільні руки на цілих п’ять років.

У Донецьку Президент-демократ вирішив підійти до пікетників, аби з ними поговорити. Його закидали... сніжками. Це демократія чи глумлення? Ясна річ, що під час візитів, наприклад, Кучми, ніяких пікетників і в радіусі сто кілометрів би не виявилося. Якщо вивозили бомжів з міста, аби не дай Боже, не потрапили на очі Леоніда Даниловича, то що говорити про маніфестантів!

Тепер у Донецьку демократія? Демократія! А чому ж тоді боляче за Президента, якого, не виключено, що оплачені провокатори ганьблять перед усім світом. Ганьблять і тих 15 мільйонів українців, які за нього проголосували.

Нам доведеться тільки вчитися жити у нових умовах. Бо демократія – це не тільки свобода дій, але й відповідальність за ці дії. Це чіткі правила гри, які доводиться виконувати всім. Ти хочеш жити, як тобі заманеться? Добре, але пам’ятай, що так хочуть жити й інші. Тому не обмежуй й їхньої свободи.

Демократія або ж влада народу – це не анархія, а порядок. Порядок, в якому є місце для всіх, хто шанує не тільки свою думку, але й думку інших...

17 лютого 2005 р.

...Україна йде в Європу. Радше – повертається. Але повернення це буде нелегке. Наступного тижня в Ужгороді відбудеться конференція на тему “Україна і західні сусіди”. Саме через наших сусідів – Словаччину, Угорщину, Румунію лежить наш шлях до Європи. Але чи добрі ми сусіди?

Чи читали ви хоч одного словацького чи румунського письменника? Чи знаєте хоч кілька найважливіших дат з історії Угорщини? Чи запалили свічку у наших греко-католицьких святинях -- у Марія-Повчанському монастирі, куди століттями закарпатці ходили на прощу, чи в Пряшівському кафедральному соборі, де похований Олександр Духнович? А що скаже пересічний угорець, словак чи румун про нас, нашу культуру чи історію? Ще менше.

Ясна річ, контакти з нашими сусідами нині набагато жвавіші, ніж у часи “залізної завіси”. Але все-одно вони є абсолютно недостатніми. І це найсильніше відчувається в інтелектуальному середовищі. По суті інтелектуальної дискусії про українсько-угорські, українсько-словацькі та українсько-румунські взаємини не відбувається. І це великий мінус.

Найкращий приклад – українсько-польскі стосунки. Саме інтелектуали двох країн розпочали діалог. Йшлося про взаємне прощення історичних кривд та розуміння спільного майбутнього. І по роках часом жорстких і неприємних дебатів маємо те, що Польща нині є адвокатом України на Заході.

Те саме має відбутися і на угорському, словацькому та румунському напрямках. Адже між нами набагато менше каменів спотикання, ніж сумнозвісні акції “Вісла” чи волинські трагедії. На жаль, діалогу не виникає навіть у самому Закарпатті з представниками цих меншин. Вони живуть замкнутим життям, і всі фібри спрямували лише у бік матірних держав. А шкода. Адже чим швидше Україна ввійде в Європу, тим легше і простіше буде їм.

Тому саме угорці, румуни, словаки України мають стати нашим посередниками в контактах з цими країнами. Адже у випадку з Угорщиною та Румунією постає ще нездоланний мовний барєр. Тому перший рівень діалогу має бути зав’язаний на Закарпатті з елітою національних меншин. Але для цього й їй слід повернутися до нас не потилицею, а очима.

Коли всі зрозуміють, що шлях у нас тільки один – в Європу, тоді й легше буде по ньому йти...

2 березня 2005 р.

...“Є у революції початок, нема у революції кінця...”. Вмикаючи кожного дня новини, очікуєш, аби не помилитися у словах совєтського класика. І коли бачиш ще один штрих подолання старого, тішишся, як немовля. Бо з роками розумієш, що революція триватиме доти, доки продовжуватиметься революційний порив, народне піднесення. Як тільки воно згасне, після революції настає контрреволюція. У кращому разі – консервація.

Тому головне зараз -- зайти якомога далі у суспільних змінах. Аби з часом мертво стояти на відвойованих рубежах, які влада рано чи пізно намагатиметься відвоювати. Бо така природа самої влади. А, може, іншої влади ми просто не знали?

Тому з великою радістю сприймаю новину, що революція докотилася й до районів. Пригадую зустріч журналістського клубу “НеТаємна вечеря” з читачами “Чорної гори” у Виноградові. Тоді всі, як один, говорили про Олега Любимова як про народного лідера, який зумів ефективно організувати роботу штабу Віктора Ющенка на Виноградівщині. Люди просили замовити за Олега слово перед закарпатським начальством, донести думку самих виноградівців.

Слово ми замовили, та мало вірилося в те, що молодого, недосвідченого в апаратних іграх вчителя можуть назначити керувати найреволюційнішим районом. Ба ні! Перемогла таки революція, а не традиційно-бюрократичне “Як би чогось не сталося”!

І подібна ситуація спостерігається у всіх районах. Тенденція вимальовується одна – на керівну посаду приходить людина збоку, а не з системи. І найбільший у цьому плюс – повне оновлення вертикалі, прихід нових людей, які під помаранчевими прапорами боролися за свободу і демократію. Тепер вони мають можливість власними справами довести, що зміни будуть.

Оновлення, а то й повна заміна влади – це те, що не дає чиновникам консервуватися, проростати корінням до крісла, яке з часом перетворюється на корито. Я за те, аби через п’ять років влада знову була повністю замінена. Аби всі відчували, що тільки народ наймає і звільняє своїх слуг...

10 березня 2005 р.

...Минулого тижня два чільні соціал-демократи Іван Різак та Нестор Шуфрич напросилися на прийом до нового губернатора Віктора Балоги. Більшої ганьби для колишніх всесильних господарів Закарпаття важко уявити. Нині, очікуючи аудієнції у Балоги, сидячи в черзі біля ще донедавна свого кабінету, Іван Різак мав вельми блідий вигляд.

За повідомленнями соціал-демократичної преси, зустріч пройшла у дружній атмосфері, і Шуфрич та Різак вийшли з неї задоволеними. Що ж, переможці мають право бути великодушними. Принаймні, так нас вчать Божі заповіді.

А мені пригадується зовсім інший Різак та Шуфрич. Той, яких нам показували з дня на день по телевізору. Білозубі, самовпевнені, без нотки сумніву, вони торочили нам, що Ющенко ніколи не виграє, що Україна під керівництвом Кучми процвітає, що в Мукачеві відбулися чесні вибори і т.д. І не просто відверто брехали, але ще й здійснювали безпрецедентний тиск на людей. І не тільки політичний! Регулярні побори з підприємців стали однієї з тих рушійних сил, що змусила їх вийти на Майдан і стати економічною опорою помаранчевої революції.

Тепер ті, хто донедавна займався суцільним порушенням закону та моралі, волають до милосердя. Картинка “Різак та Шуфрич у приймальні Балоги” – це тільки вершечок айсберга. Але чи маємо ми право бути до них великодушним? Чи пробачив їм народ? І чи пробачили б вони нам, якби ВОНИ виграли?

Попри різне ставлення до опозиції, мусимо визнати, що Балога ніколи не ходив на прийом до Різака. Навіть у найважчі часи! Навіть тоді, коли на “Барву” висаджувалися автоматники, а в помешканні мукачівського мера і двоюрідного брата Василя Петьовки влаштовували обшуки.

Різак з Шуфричем прийшли “на поклон” відразу. І в цьому теж є свідчення ущербності, відсутності морального стержня, позиції. Ще один доказ того, що попередня влада майбутнього не мала. Потрібно було лише, аби піднявся народ...

16 березня 2005 р.

...У народі кажуть, що від тюрми і суми не зарікайся. Правду кажуть. Особливу гіркоту цих слів відчуваєш після відвідин єдиної закарпатської “тюрми” – Ужгородського слідчого ізолятора.

У 1924 році чехи спорудили в Ужгороді наймодернішу в’язницю в республіці. З того часу пройшло 80 років, а, здається, ніяких змін у головній тюрмі колишньої Підкарпатської Русі не спостерігається. Навпаки – під впливом часу і драм, які тут відбуваються, атмосфера в’язниці напрочуд гнітюча. До звиклих уже по американських чи європейських фільмах ліберальних зон нам ще ой як далеко.

Назва “слідчий ізолятор”, або як в народі кажуть -- “СІЗО” -- доволі умовна. Тюрма тюрмою – з двоярусними нарами, парашею в кутку, загратованим вікном, з якого видно тільки інший корпус в’язниці, кімнатою допитів з пригвинченими до землі столами і табуретками, дротяною сіткою в коридорах між поверхами.

А ще -- годинною прогулянкою в кам’яному мішку на дворі, харчуванням – за 2 гривні 70 копійок на день, душем --раз на тиждень, двічі на тиждень – відвідування кімнати з телевізором, раз на десять днів бібліотекарка може принести вам книжки.

І звичайно – в’язні. Наші з вами земляки від Ужка до Ясіня, а також ті, кого засудили на Закарпатті. Тепер їх тут 316 чоловік. Від малоліток і жінок до особливо небезпечних злочинців, засуджених до пожиттєвого позбавлення волі. Якщо слово “СІЗО” наштовхує вас на щось тимчасове, то ви помиляєтесь. Люди сидять тут роками. Поки триває слідство, далі – суд, поки розглядають апеляції і нарешті доки вас не заберуть у якусь колонію за перевалом.

Найбільший старожил таким чином відбув тут шість років.

Тепер серед цих товстих, обідраних мурів сидять і ті, хто ще недавно наводив страх на закарпатців -- команда “футболістів” на чолі з керівником клубу на прізвисько Чалий. Важко уявити їх – таких крутих, пихатих, самовдоволених – серед цієї принизливої і тягучої атмосфери “параш” та облуплених стін. Чомусь згадуються мукачівські вибори, де ці “братки” відверто і по-хамськи блокували виборчі дільниці на очах у всіх журналістів. Де ж тепер ваша безкарність та вседозволеність? В якій камері?

Будь моя воля, я би кожну людину водив сюди на екскурсію. Ці враження надовго западають в душу. Повертатися сюди бажання не виникає ні в кого. Дивись, когось би це і врятувало від смертного гріха...