Електронна бібліотека ЗОУНБ

Курси валют:

finance.ua finance.ua


Електронна бібліотека

Художня література    Краєзнавча література

Олександр Гаврош

Відгуки

ПОБАЧЕННЯ З АЛІСОЮ ТА ЧЕШИРСЬКИМ КОТОМ

Іра ТИТАРЕНКО,
"Друг читача", №4, 2007

Ще Фаїна Раневська зауважувала, що союз дурної жінки й дурного чоловіка веде до багатодітної родини, дурного чоловіка й розумної жінки - до стандартної сім'ї, союз розумного чоловіка й жінки - до легкого флірту...

А ось результатами союзів представників різних видів сучасного мистецтва стають надзвичайно цікаві проекти. Останнім часом переважають художницько-письменницькі проекти: "Пурифікація" Майкла Мерфі та Любка Дереша, книга "Чепухоносики" Євгенії Галчинської та Андрія Куркова, альбом "Sima painting" Наталки Сіми та Олександра Гавроша.

Проект "Пурифікація" натякає спільноті на обтяженість сучасної людини зайвою інформацією. "Чепухоносики" хочуть повернути дітям уявлення про казкове дитинство. Альбом же Сіми й Гавроша прагне нагадати читачеві-глядачеві про безцінність вічних почуттів і скарби інтимного життя.

Їхній проект настільки своєрідний, що через гармонійність поєднання творчих здобутків авторів зовсім незрозуміло, чи то картини прикрашені віршами Гаврюша, чи то поезії проілюстровані малюнками Сіми.

Знайомство з альбомом нагадує зазирання Кероллівської Аліси у Задзеркалля, де на противагу сірій буденності панує лише кохання. Власне, в Алісу може перетворитися кожен, хто захоче поблукати сторінками незвичайного альбому. Адже картинам Сіми притаманна перемога почуттів над усім: реальністю, раціональністю й логікою.

Зазирнувши в маленькі віконечка паперового Задзеркалля, вдасться поспостерігати за чуттєвими панночками з поглядом зваблених гетер, із неприкритими грудьми й мішками під очима від недосипу. Відчути впевненість та силу чоловіків, портретно зображених у "Sima painting". Насолодитися райською красою пейзажів.

На жаль, після німого споглядання невимовно привабливих картин виникає певне розчарування, бо потрапити до паперового Задзеркалля неможливо, хоч скільки пити з чарівних горняток і їсти казкових пиріжків.

Є в книзі й славнозвісний чеширський кіт, точніше, його загадкова усмішка. Саме такими усмішками здаються вірші інтимного характеру Олександра Гавроша, що оздобили "найяскравіші віконечка" альбому. Такі собі егоїстичні ремарки справжнього чоловіка, який, зазираючи, в очі мальованих панночок, навіть не намагається промовляти друкованими рядками про їхній внутрішній світ. Адже бачить у прекрасних зіницях лише своє відображення. Проте вабить розмовами про доторки й запахи, про оксамит ніжної шкіри, про бажання кохатися й неминучість розлуки.

Неприкриту еротичність та оголеність книги можна порівняти лише з безтурботною прогулянкою Адама і Єви чарівним Едемським садом. Як і біблейські герої, чоловіки і панночки альбому будуть щасливі доти, доки не усвідомлять, що гуляють перед читачами та глядачами навіть без спіднього. Проте навіщо прикриватися - кохання не приховаєш. Тому призначення альбому "Sima painting" - для тих, хто не цурається кохання в усіх його проявах. І в мистецькому - зокрема.





ЗАКАРПАТСЬКІ АВТОРИ УВІЙШЛИ ДО ДВАДЦЯТКИ КРАЩИХ В УКРАЇНІ
ЄДИНИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ РЕЙТИНГ "КНИЖКА РОКУ-2006" ВИЗНАЧИВ ПЕРЕМОЖЦІВ

Рейтинг "Книжка року" є єдиним такого рівня в Україні. Щороку поважне журі, яке складається з найвідоміших письменників, літературознавців, критиків публічно визначає кращі українські видання.

Приємно, що цього року закарпатські книжки потрапили не тільки до остаточного списку голосування, але й посіли високі місця. Так, у номінації "Хрестоматія" (критика та літературна публіцистика) відразу двоє закарпатських авторів увійшли у двадцятку кращих.

Шістнадцяту позицію посіла книжка Олександра Гавроша "Закарпатське століття: ХХ інтерв'ю" (переможець "Ужгородського книжкового Миколаю"), а двадцяту - есеїстка Василя Кузана "Віагра для поета".

Конкурувати закарпатцям доводилося з такими авторитетами, як Іван Дзюба, Костянтин Москалець, Максим Стріха, Григорій Сивокінь, Ігор Бондар-Терещенко. Якщо врахувати, що обидві книжки вийшли у грудні і практично не мали жодної розкрутки, то такі результати можна вважати беззаперечним успіхом.

Цікаво, що збірка Олександра Гавроша "Тіло лучниці" зайняла також 24 позицію у номінації "Красне письменство" (сучасна поезія), де конкуренція традиційно дуже висока.

Докладніше результати рейтингу можна подивитися за адресою www.bookukrbest.kiev.ua


"Старий Замок"



"КОРОНАЦІЯ СЛОВА" ІЗ ЗАКАРПАТСЬКИМ АКЦЕНТОМ
ПРО ТЕ, ЩО РОБИТЬСЯ ЗА ЛАШТУНКАМИ НАЙПРЕСТИЖНІШОГО ЛІТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ В УКРАЇНІ РОЗПОВІДАЄ ОДИН ІЗ ЙОГО ПЕРЕМОЖЦІВ ОЛЕКСАНДР ГАВРОШ

Нарешті і Закарпаття має свого переможця найпрестижнішого недержавного літературного конкурсу "Коронація слова". Ми розмовляли із Сашком Гаврошем, ужгородським журналістом і письменником, як і годиться, в затінку дерев за кухлем холодного пива.

Сашко, і для чого вона тобі знадобилася - ота "Коронація слова"?

А дідько його знає! (Сміється -авт.). "Коронація слова" проводиться уже всьоме. Цей літературний конкурс відрізняється від інших двома суттєвими рисами. По-перше, він -- анонімний. Себто усі тексти подаються під псевдонімом. Тому на рівних змагаються як живі класики, так і початківці. Оцінюються лише тексти.

А імена переможців стають відомі хіба на сцені під час церемонії нагородження, коли розриваються конверти, підписані псевдонімами. А друга важлива складова - це солідна грошова винагорода. Погодься, що отримати за рукопис - 20 чи 15 тисяч гривень це по українських мірках дуже непогано. Більший гонорар в Україні за книжки можуть мати хіба кілька осіб.

Але чи варто довіряти об'єктивності журі?

Безперечно, що кожна людина має свої уподобання, у тому числі літературні. Але "Коронація слова" робить усе, аби максимально уникнути суб'єктивності. Наприклад, цьогоріч усі рукописи ( а це понад тисячу творів) читали відразу дві групи експертів. Спочатку рейтинг виставляла одна група, а далі -- інша. Потім їхні результати співставляли і відбирали 30 кращих творів. І тільки після цього до роботи приступило журі, яке складалося з відомих видавців, критиків, письменників, і по прочитанні всіх рукописів голосуванням визначило по три переможці у трьох номінаціях - "роман", "кіносценарій" і "п'єса".

Для багатьох стало несподіванкою, що ти, виявляється, ще й п'єси пишеш...
Для мене це також -- несподіванка. Насправді історія "Ромео і Жасмин" така. Я працював в Закарпатському обласному українському музично-драматичному театрі завідувачем літературно-драматичної частини. І ми постійно стикалися з тим, що нема сучасних українських п'єс для постановок. І ось на гастролях у Києві режисер Олександр Саркісьянц розповів свою давню ідею вистави про людей і тварин. І попросив мене написати п'єсу, яку би можна було зіграти у нашому театрі.

Я запалився ідеєю, і по приїзді додому за чотири дні її написав. Та Сан Санич, який має своє бачення вистави, не зовсім погодився з текстом, і ми домовилися, що п'єсу доробимо. Але як завжди буває у житті, ми так і не знайшли часу, аби за неї разом засісти.

А тут я прочитав, що "Коронація слова" проводить єдиний в Україні конкурс п'єс. Тож роздрукував "Ромео і Жасмин" і за 2 гривні 20 копійок надіслав до Києва. І як не парадоксально, вона здобула друге місце. Як мені пізніше розповіли, п'єса набрала 102 бали, коли "Допит небіжчика" професійного режисера Ігоря Негреску набрав усього на три бали більше. Тобто ми фінішували майже впритул.

Назва "Ромео і Жасмин" тобі нічого не нагадує? Ти вирішив стати класиком?

На Шекспіра історія про старого пса і поранену чаплю мало подібна. Хоча по великому рахунку уся нинішня література --це переказ уже колись написаного.

Я сподіваюся, ти не став "зоофілом?"..

Ні. (Сміється -авт.) Чого-чого, а еротики у цій драмі точно нема. Принаймні я її туди не вкладав. Ця п'єса про глибокі і серйозні речі - про наші стосунки з довколишнім світом, про самотність і жертовність, про віру в себе, про здатність до змін.

І хто краще у ній виглядає - люди чи звірі?

А ти ще сумніваєшся? Тваринний світ набагато гуманніший, адже поведінка тварин - прогнозована і вмотивована. На відміну від нас. А знаєш, який має підзаголовок "Ромео і Жасмин"?

І який?

"Сучасна історія звичайного пса та пораненої чаплі, які одного разу зрозуміли, що літати треба не поодинці, а разом. І спробували. А значить - коли-небудь обов'язково зустрінуться там, де завжди сонячно, приємно і затишно. А головне - ніхто нікого не їсть. Смачного!"

Ну ти й можеш! Між іншим, ти нічого не розповів про церемонію нагородження...

Організатори постаралися зробити з неї справжнє шоу. Зібрався київський бомонд. До Національного театру імені Івана Франка простелили червоні доріжки, які обклали кипарисами. І лауреати мали по килимах заходити до театру. Ну майже, як Оскар! (Сміється - авт.).

Напередодні з нами провели спеціальний інструктаж: де ми маємо сидіти в залі, як виходити на сцену, що на ній робити, як її покидати. Попросили заготовити наперед свої промови у письмовому вигляді і вивчити на пам'ять. І особливо наполягали, аби ми не вживали алкоголю до церемонії.

І ви, ясна річ, їх послухали...

Авжеж! Відразу після інструктажу пішли на пиво. (Сміється -авт).

А хто вручав нагороди?

Особисто мені -- Олександра Кужель, народний депутат від Партії регіонів (так ся стало) і Богдан Струтинський, художній керівник Київського академічного театру оперети, який був головою журі у номінації "п'єси". Моїх колег нагороджували теж дуже достойні люди - Микола Жулинський, Оксана Забужко, Джордж Грабович, брати Капранови, Андрій Кокотюха, режисер Олесь Санін, учений Богдан Гаврилишин. А саму церемонію вели Ольга Сумська та Остап Ступка.

І що ти казав у своїй лауреатській промові?

Я був максимально стислим. Передав вітання від найзахіднішого міста України - Ужгорода. Подякував шоколаду "Корона" за підтримку такого вимираючого жанру української літератури як п'єса і зловив на слові Богдана Струтинського, який перед цим пропонував усі драми-переможці ставити на українських сценах. От я і порадив йому почати це робити з власного театру.

І що?

Усі засміялися.

До речі, а що буде з твоєю п'єсою?

Олександр Саркісьянц обіцяє до неї повернутися. Щоправда, коли голова "Гільдії драматургів України" Ярослав Верещак почув, що я збираюся вносити до тексту зміни, то категорично запротестував: "Ви можете п'єсу тільки погіршити. Там нема жодної зайвої репліки чи персонажу".

Ого! А як ти з ним познайомився?

На фуршеті до мене підійшов незнайомець і відкликав в кулуари, де на мене чекало троє осіб. Один з них був Ярослав Верещак, який повідомив, що прийшов на церемонію тільки заради того, аби подивитися, хто написав "Ромео і Жасмин". Свою супутницю він представив як доктора наук, котра захистилася "по тому, чого в природі не існує" - по сучасній українській драматургії.

І що вони тобі казали?

Настійливо радили писати, писати і ще раз писати. Я їм спробував пояснити, що ця п'єса - радше випадок. Але вони не захотіли слухати і повідомили, що внесли мене в число "дуже обраних" авторів, за якими уважно слідкують. А також попросили вислати все, що маю з драматургії.

А ти ще щось маєш?

Та трохи є. Але, на жаль, координати викладачів театрального інституту я написав на листочку, який загубився у фуршетному хаосі. Сподіваюся, його ніхто не з'їв. (Посміхається -авт.).

І чим тебе нагородили?

Величезною коробкою цукерок "Корони", квітами, дипломом лауреата і, безперечно, найціннішим - бронзово-срібною статуеткою "Срібне перо", яка важить три кілограми. Ну і, ясна річ, грошовою премією.

Яка склала...

5 тисяч гривень мінус 15% податків.

І на що ти її потратиш?

За рахунок цих грошей хочу взяти собі творчу відпустку. Маю кілька цікавих задумів, але журналістика ніяк не дозволяє до них приступити. На жаль, доводиться заробляти на хліб насущний.

А що вийде вже найближчим часом?

У вересні на Львівському форумі видавців має відбутися презентація довгоочікуваної дитячої книжки про нашого земляка, закарпатця Івана Фірцака-Кротона, яка побачить світ у видавництві "Старого Лева".

Та ти ще й для дітей пишеш?

Що поробиш, коли натура така - невгамовна.

І насамкінець як ти гадаєш: те, що закарпатець нарешті виграв цей престижний літературний конкурс, про щось свідчить чи ні?

Це свідчить, що Закарпаття входить в сучасний літературний простір України. А також ще раз доводить, що нині у нас в області формується цікаве, конкурентноспроможне письменницьке середовище. Маємо оригінальних авторів молодого і середнього покоління, які ще про себе заявлять на всеукраїнському рівні. Такої потенційно сильної і талановитої плеяди ми не мали вже давно. Можливо, ще з 30-х років ХХ століття.
З лауреатом пив пиво Андрій Любка, "ФЕСТ".




ОЛЕКСАНДР ГАВРОШ: "ФЕЛІКС КРИВІН НАЗИВАВ МОЇ МЕТОДИ РОБОТИ "КАДЕБІСТСЬКИМИ"
ВІДОМИЙ ЗАКАРПАТСЬКИЙ ЖУРНАЛІСТ ПРО КРАЩУ ПУБЛІЦИСТИЧНУ КНИЖКУ РОКУ

Розмовляв Павло Білецький,
"Вісті Ужгородщини",

Олександр Гаврош у свої 35 -- вже доволі відомий на Закарпатті. Автор понад тисячі публікацій у пресі, ініціатор унікальних проектів - серед яких "Ужгородський книжковий Миколай", неформальний журналістський клуб "НеТаємна вечеря", обласний конкурс декламаторів імені Івана Ірлявського "Моя весна", всеукраїнський фестиваль графітті "Моя революція". Важко сказати, де його тільки не має.
В останні три роки Сашко зайнявся ще й літературою. Видав чотири власні книжки, ще чотири впорядкував. І кожна з них по-своєму неповторна -- чи то "Фалічні знаки", "Мукачівська епопея", "Моя р-р-революція", "Карпатський словоблуд", "Тіло лучниці". Ми ж вирішили поговорити про найостанніше видання, яке, без сумніву, приречене на значний резонанс.

Сашко, "Закарпатське століття: ХХ століття" щойно з'явилося, а вже отримало нагороду. На "Ужгородському книжковому Миколаї-2006" воно визнане кращим виданням року в номінації "публіцистика"...

На жаль, закарпатські журналісти - люди доволі інертні. Тому маємо мало книжок, виданих ними. Їх можна на пальцях перерахувати. Саме тому торік у номінації "публіцистика" навіть не визначали переможця. Мені приємно, що книжка, над якою я так довго працював, однозначно перемогла у своїй номінації.

-- Кожне видання має свою ідею. Яка мета твого "Закарпатського століття"?

Ми живемо в цікавий і розбурханий час. Коли на кожну думку є антидумка, а на кожну цитату -- антицитата. Час руйнування не тільки стереотипів, але й авторитетів. Але ця піна суспільних перемін спаде, а видатні постаті залишаться. І от коли настане час по-новому осмислити нашу спадщину, дуже доречними будуть думки тих, кого вже не буде поруч з нами.
Мета цієї книжки - фіксація прямої мови, аби ніхто в подальшому не міг перекрутити бачення письменника Івана Чендея, єпископа Івана Маргітича чи художника Павла Бедзіра. Тобто подати дійсність очима головних персонажів.

Як ти добирав героїв своєї книжки?

Їх обирав не я, а саме життя. Адже це результат моєї десятирічної газетярської праці. Це просто була добра журналістика, яка з часом доросла до окремого публіцистичного проекту.
У цій книжці нема прохідних імен. За кожним з них - постать, величина, яка окреслює цілий напрям. Без Олени Рудловчак що би ми знали про Духновича і його епоху? Без Степана Стойки не мали би біосферних заповідників. Без перекладача Юрія Шкробинця не відчули би смак угорської літератури. І таке можна сказати про кожного.
Це наш "золотий фонд". Ті, чиїми іменами Закарпаття відоме у світі. Наприклад, із дев'яти Шевченківських лауреатів, яких дав наш край, шість стали героями "Закарпатського століття".

-- Назва книжки зобов'язує...

-- Всі ці люди родом із 20-го віку. Найстарішому - народному художнику України Ернесту Контратовичу йде 97-й рік, наймолодшому - поетові Петру Мідянці - на півстоліття менше. Ці розмови не тільки про долю героїв, але й про час, в якому вони жили. Час, переломний для Закарпаття.
Протягом століття край пережив Австро-Угорську імперію, Чехословацьку республіку, Карпатську Україну, угорський режим Горті, совєтський тоталітаризм і нарешті незалежну Україну. До плюсуйте до цього ще дві світові війни, які відчутно пройшлися Карпатами. Все це відбилося у долі кожної закарпатської родини.
Саме тому зібрані разом розповіді видатних земляків про себе і свою добу творять опуклу і містку картину цілого століття, яке я назвав "закарпатським". Окрім того, тут згадуються в контексті сотні інших людей, подано понад сто унікальних фото.

Чому саме двадцять інтерв'ю, а не більше чи менше?

Так сталося. Я не прихильник громіздких книжок. Їх потім важко читати. Окрім того, цифра "двадцять" набула певного символізму. Оскільки йдеться саме про двадцяте століття. Ми навіть в назві книжки підзаголовок подали римськими літерами: "ХХ інтерв'ю", як зазвичай позначають століття.

Усе -таки, яку би ти виділив спільну рису у героїв "Закарпатського століття", адже насправді вони дуже різні?

Так, тут зібрані закарпатці, які не тільки займаються абсолютно різними речами, але й роз'єднані навіть географічно. Юрій Бадзьо, Євген Станкович, Олекса Мишанич стали киянами. Андрій Бокотей та Степан Стойко - нині відомі "львів'яни", Дмитро Кремінь очолює письменників у Миколаєві. Знайшли свою долю в Америці Василь Маркусь та Петро Часто. В Словаччині живе Олена Рудловчак, в Ізраїлі - Фелікс Кривін. Як бачимо, у закарпатців просто незборима тяга розходитися по світу.
Але попри це, є те, що їх об'єднуватиме завжди - це любов до свого краю. Кажуть, люди, які виросли біля моря або в горах, ніколи не знайдуть спокою в іншому ландшафті. В закарпатців це глибоко закорінене почуття. Водночас в усіх цих наших світочах нема протиставлення Закарпаття та України, яке нам дехто так старається нав'язати. Навпаки: усі вони - великі патріоти України, які відстоювали її словом і ділом. І багато перетерпіли за неї.
В ситуації, коли закарпатців вчергове хочуть перебаламутити, саме голос наших старійшин є найрозумнішим і найвиваженішим.

Не важко було спілкувати з такими неординарними людьми?

Спілкування з ними було не роботою, а причащанням. Після кожної такої розмови виходиш сповнений якоїсь особливої мудрості і світлої енергетики. Адже це не просто буденна бесіда. Я завжди націлював своїх героїв на відверту і серйозну душевну роботу, своєрідну сповідь перед собою і читачами. Тож до розмови готувався не тільки я. (Фелікс Кривін назвав мої методи роботи "кадебістськими", бо я розпитував про нього в його знайомих). Більшість поданих розмов тривали годинами, коли люди розповідали навіть те, в чому ніколи не думали зізнаватися публічно.
Я щасливий, що це зафіксував. Багатьох з них уже нема серед нас. І подані тут інтерв'ю сьогодні є найповнішою "прямою мовою", своєрідним зверненням до нащадків.

А надзвичайні ситуації бували?

Бували. Після п'ятигодинного інтерв'ю Фелікса Кривіна і важкої моєї праці над розшифруванням, він раптом вирішив, що не хоче, аби це інтерв'ю публікувалося.

Чому?

Занадто воно вийшло відвертим.

І що ти зробив?

Надрукував без його дозволу.

І як відреагував Кривін?

Коли всі довкола захоплювалися інтерв'ю, що йому залишалося робити? Одне слово, ми помирилися.

А що є найважчим під час такої роботи?

Як не дивно, найважче домовитися. Ці люди знають собі ціну, мають достатньо визнання і бережуть свій час і настрій.

І кого найважче було вмовити?

Того ж Кривіна, Юрія Шкробинця, Ернеста Контратовича. Останній взагалі відмовився записуватися на диктофон. Тож довелося все писати від руки.

А з ким було найлегше?

З Павлом Бедзіром у нас були дружні стосунки, тож інтерв'ю ми робили в Комсомольському парку, на березі озера, добре затоварившись пивом. Дивилися у літнє небо і говорили про філософію.

А що тобі особисто дали ці розмови?

Багато чого. Ці люди є дуже мудрими, інакше ніколи би не стали тим, ким стали. Їхні фрази й дотепер живуть у мені. Наприклад, Бокотеєве: "Треба вміти чекати" чи Шкробинцеве: "Не варто відкривати кожному душу. Обов'язково знайдуться ті, хто до неї наплює". Або Бедзірове: "Я повен внутрішньої радості".
У кожному інтерв'ю я задавав одне обов'язкове запитання: "Яка ваша філософія життя?". От до цієї філософії я й припадав, як спраглий до криниці.

-- Як ти сам оцінюєш свою книжку?

-- Робота над нею йшла нелегко. Адже ми вирішили подати не тільки інтерв'ю, але й фотоархів, біографії і цитату з іншого джерела у формі постскриптуму. Таким чином "Закарпатське століття" дає широку характеристику кожного з двадцяти героїв. Я вдячний видавництву "Мистецька лінія" та художнику Миколі Дем'яну, які натрудилися над книжкою не менше за мене.
Думаю, що цінність "Закарпатського століття" буде з часом тільки зростати. Адже ніхто вже не візьме інтерв'ю в Чендея чи Маргітича. Проте цікавіть до їхніх постатей зберігатиметься й надалі. Така книжка мали би бути в хаті кожного закарпатського інтелігента. На жаль, її наклад усього півтисячі примірників.
З яким задоволенням ми би сьогодні прочитали докладні біографічні інтерв'ю діячів 20-30 років Закарпаття! Та на жаль, такого матеріалу не маємо. Тому й народилося "Закарпатське століття", аби про нашу журналістику не думали, що вона була не варта своїх великих сучасників.

А чого бракує нашій журналістиці?

Яскравих особистостей, людей зі своїм баченням, стилем, навіть легендою. Коли ти пізнаєш журналіста по перших кількох реченнях. Коли розгортаєш газету, шукаючи прізвище автора і радієш у передчутті спілкування з ним. Колись метр закарпатської журналістики Михайло Бабидорич в одному з інтерв'ю сказав: "Хай буде щасливим мій читач!". Так-от, мати "свого" читача - це найбільше, що можна собі побажати.

Свого часу ти зініціював створення неформального журналістського клубу "НеТаємна вечеря", чиї акції мали резонанс по всій Україні. Але останнім часом щось про нього нічого не чути...

Ми задумали клуб у найжахливіші кучмівські часи, коли всі центральні канали були переповнені брехнею "темників", коли нормою для журналістів стало на біле казати "чорне". Ми вирішили об'єднати колег з різних видань, попри антипатії чи симпатії їхніх власників. Аби перестати бути тупим інструментом, яким одурманюють народ. І нам це вдалося. Абсолютна більшість журналістів перестала ворогувати між собою.
На жаль, після перемоги над спільним ворогом -- кучмізмом і настанням найдемократичніших часів для журналістики, знову почалася гризня, поділ на "своїх" і "чужих". І зробили це не журналісти, а політики, які є власниками видань. Вони втягнули у боротьбу за найжирніший шматок влади і журналістів. Почалися образи, несприйняття.
Одне слово, нині клуб перебуває "на ремонті". А шкода, бо це було унікальне явище в усій українській журналістиці. Згадай, хоча б щорічне присудження антипремії "Мадам за викликом".

А, може, ти просто втомився? Адже саме Гаврош організовував роботу клубу, придумував більшість атракцій.

(Задумався --авт). Щось у цьому є. Очевидно, я зрозумів, що витрачаю дуже багато енергії і часу на інших. Настав час приділяти увагу собі. У мене є дуже багато творчих задумок. І в один день я зрозумів, що якщо й надалі житиму таким активним громадським життям, то вони залишаться фантазіями. А я цього собі ніколи не пробачу.

І ти взявся за книжки?

І за них - теж.

А чому журналісти видають книжки? Переростають журналістику чи просто втомлюються від неї?

Думаю, і одне, і друге. У Великобританії журналістика - це професія молодих. Старші колеги стають викладачами, або починають писати книжки. Так воно, зрештою, і має бути. Молодь має ділитися враженнями, зрілість - досвідом.
На жаль, закарпатській журналістиці бракує переосмислення, самоіндентифікаціїі у часі і просторі. Тому й мало маємо "журналістських" книжок. Публіцистичні проекти можемо порахувати на пальцях. А дарма. Бо газета живе один день, а книжка розрахована на роки.

Але тобі однієї журналістики замало. Маю на увазі еротичні збірки "Фалічні знаки" та "Тіло лучниці"...

Журналістикою я заробляю на хліб насущний. Так само, як музикант, який грає на вулиці. Він, може, любить музику і свій інструмент. Але час від часу його це грання за гроші "задовбує". Інколи хочеться пограти й для себе. І зовсім не те, що цікавить "громадськість" .
Так і я - втікаю у літературу, коли журналістика вже "дістає". Насолоду від цього дістаю набагато більшу, ніж від свого ремесла. На жаль, з літературної праці у нас не виживеш. Тож доводиться розриватися між "хочу" і "мушу".

Чим потішиш нас наступного разу?

Обіцяю тільки одне: далі обов'язково буде! І воно буде абсолютно не схоже на все попереднє.




НА КОЗАКУ НЕМА ЗНАКУ?..
Юлія Стахівська,
"Друг читача", Київ


Ви коли-небудь підглядали у шпарину чужої спальні? Стандартний набір відповідей: "Так" - "Ні" - "Не знаю" (останній варіант особливо інтригує) най не завдає зайвих клопотів. Адже, взявши до рук цю книжку, ви вже опинилися перед дверима чужої спальні.

"Фалічні знаки" Олександра Гавроша - така собі версія "замкової шпарини" в кімнату, де:

Першою кішка втекла.
Далі стіл зарипів,
Впав стілець
І зойкнуло ліжко.

"Надто відвертою" назвав книжку в передмові Ігор Римарук, бо автор "інколи переступає межу". Адже для того, щоб носити високе звання еротичної поезії, "фалічний культ" у літературі направду має ґрунтовно відрізнятися від фольклорної сороміцькості чи банальної вульгарності. У поєднанні з ілюстраціями Олени Ляшенко (такий собі графічний варіант поезії Гавроша) тексти набувають підсиленого звучання. Автор переступає межу, за якою починаються теми, про котрі прийнято говорити хіба у спальні. Та власне вона і є тим "гачком для знайомства" із книгою, вона вабить читача, втаємничує в найінтимніше...

Сьогодні ви - свідок "уроку музики" з "учителькою гри на тромбоні" й старанних виправ на тему "дівчачі дзвіночки і хлопчачі кілочки". А завтра, може, знайдете кімнату замкненою. Тоді знайте, що її господар пустився в мандри - "вивчає карту жіночого тіла":

А онде пустеля Сахара - 
гладенька, як стіл мій письмовий,
м'якенька, як тісто набухле.

Або бере в облогу горді замки:

Брама твого замку відчиняється не часто.
Лише той, хто має до неї ключ,
Зможе там порозкошувати.

А потім повертається. І якось однієї місячної ночі, коли наш втомлений мандрівник самотнього дослухатиметься до "монотонного "Раз-два, три-чотири...", що долинатиме з горішнього помешкання, ви почуєте його скаргу, породжену нерозумінням:

Хіба так можна кохатись?
Що це за темп? 
А де почуття?
Де експресія? 
Емоції де?

У збірці співіснує декілька рівнів текстів. На першому поверсі цього, як дозволю собі його охрестити, "будинку розпусти" мешкають панянки із "хтивими усмішками". Від своїх горішніх колег вони відрізняються браком витонченості та смаку, коли беруться до справи.

На другому - вишукані куртизанки - "міс-жокеї чоловічих забав". Ще вище - VIP-кімнати. Вони особливі. Тут не знайдете ані хтивості, ані грайливості, лише щось сакральне:

Ти годуєш мене 
молоком своїх грудей,
хмелем своїх вуст,
хлібом свого плеча...

Чим не "Пісня пісень", панове?

Прочитайте ці вірші. Знайдіть у них власні фалічні знаки. А якщо ж раптом вас застукають на гарячому, тобто на "підгляданні" у шпарину чужої спальні - не хвилюйтеся. Це ж поезія - у ній третім зайвим ви аж ніяк не будете!





Неслиняве слово про еротичні взаємини

  Невеличка ошатна книжечка еротичних поезій "Тіло лучниці" відомого (хоча й молодого) ужгородського журналіста, члена Асоціації українських письменників Олександра Гавроша, яку ошатно оформив молодий (але не менш відомий) львівський художник Олександр Войтович, перевершила геть усі сподівання видавців - Літературної агенції "Піраміда".
  Раптом з'ясували, що еротичної поезії доброго рівня в нашій літературі дуже й дуже мало, а тому на неї є великий попит. "Тіло лучниці", яке стало саме таким завдяки двом непересічним авторам (до того ж народженим того самого дня й року), виявилося комерційно успішною книжкою для видавництва.
  "Насамперед ми хотіли, щоб це була красива книжка, - сказав на її представленні Олександр Гаврош, - бо еротичні взаємини заслуговують, щоб про них було сказано гарно. І говорити про них спробували спокійно, без надриву".
  Властиво, це не вперше обидва Сашки говорять на цю тему. 2004 року видавництво "Дніпро" видало першу тематичну збірку Гаврошевих поезій "Фалічні знаки" з доброзичливою передмовою лауреата Шевченківської премії, президента АУП Ігоря Римарука. Войтович теж увесь цей час утверджувався як митець, зокрема як такий, який витворює свій міф ідеальної жінки - участю у групових виставках в Австрії, Німеччині, Польщі, Канаді й Угорщині та персональних у різних містах України, а також у Будапешті (Угорщина), Кракові (Польща), Толедо та Кордобі (Іспанія). Тож співзвуччя їхніх голосів вийшло природним, ненав'язливим і щирим.
  "Сьогодні в нашій літературі дуже мало справжньої еротики у віршах, - сказала на представленні у Львові закарпатська письменниця Галина Малик, - гарної, живої, неслинявої. Тому цю збірку я ставлю значно вище за те, що існує. Там багато автобіографічних речей, але написаних не для того, щоб епатувати читача, а настільки щиро та правдиво, що починаєш бути дійсно гордим, що ти - жінка. Про себе скажу: після прочитання цієї книжки запишалася тим, що належу до жіночого роду, про який можна так гарно писати".
  Варте уваги те, що "Тіло лучниці" увійшло до рейтингу найкращих видань "Чудова сімка", який складають експерти авторитетного літературного часопису "Книжник-ревю". Вони, зокрема, так пояснили свій вибір: "...Інтенсивна зосередженість на жанрі "ню". Хто головний із двох Олександрів - поет Гаврош чи художник Войтович, - сказати важко. Але ця невизначеність не забирає, а додає кожному. Кращої візитівки чи поетові, а чи малярові годі бажати".
  

Ярина Коваль, "Львівська газета",
26 вересня 2006 року.




І ФАЛОСУ СТРУМІНЬ В ПРИДАЧУ!
ЗАКАРПАТСЬКА ЕРОТИКА ЗБАГАТИЛАСЯ НОВИМ "ТІЛОМ"

  Дівчата, які тримають під подушкою "Фалічні знаки" або "Тіло лучниці" зараз посміхаються до вух.
  А для непосвячених цитую:
  "Наташі - чиє ліжко пахне трояндою. Підпис. Номер мобільного."
  "Ірці - щоб стояв у кожній дірці. Підпис. Дата. Номер мобільного."
  "Марічці: живи - легко, цілуйся - спрагло, кохайся - гаряче."
  Так-так! Недаремно ж його прозвали мачо! Як на мене, найвдалішим жартом про автора є: "А ваше мача вже спало з мачо?".
  Та нічого дивного немає в тому, що ми ТАК сприймаємо Гавроша, адже він сам нас на це провокує. Ось рядки трудової біографії поета:
  " Зрештою, після тридцяти вже збиваєшся з рахунку, проте не втрачаєш радість чергової перемоги. Тим паче, коли знову поруч - розкішний екземпляр, який би так прикрасив твою колекцію. Примруживши око, професійно визначаєш цінність знахідки: "О, це буде вищий пілотаж!" або "Наївно, зате щиро"... Забуваєш вже їхні назви, та пам'ятаєш ситуації, лінії, звуки, запахи..."("Моя р-р-революція").
  А можна й метафоричніше:
  "Я - в'юн, який вислизає із сіті.
  Я - меч, щосили застромлений в піхви.
  Я - фалосу струмінь." ("Фалічні знаки")
  І от нарешті -- тіло. Себто, "Тіло лучниці". Або, як жартують в народі -- "Тіло дачниці". Остання збірка шокувала багатьох, чим тільки можна шокувати правовірного закарпатця, який ходить до церкви й санує батьків. Хоча Гаврош -- він і в Парижі Gavrosh! Вічний революціонер, дух, що тіло рве до...

  А втім, чоловіки в коментарях інтернет-видань пишуть різні дурнички про останню збірку закарпатського еротомана. Ха! А бачили би ви, що там пишуть дівчата? Отож бо! :)
  Тому й біситься сильна половина людства. Та мова про "Тіло", яке презентували вже у Львові, Ужгороді та Києві. І знову представлятимуть на найбільшому книжковому ярмарку України у вересні.

- Сашко, як воно -- відчувати себе відомим?
- ... (Пауза з дуже хитрою посмішкою)
- А все ж?
- Приємно, коли незнайомі киянки запрошують у ресторан, аби за все розплатитися.
- Невже всі хочуть потрапити в книжку?
- ... (Пауза -- довша. Посмішка -- хитріша).
- Хіба у мачо бувають музи?
У відповідь автоцитата:

Я прагнув миті...
Ти - вічності.
Іноді миті достатньо для вічності... ("Фалічні знаки")


  І зазирає в очі... Мовляв, ну як? Себто, як я тобі?
  Цей дивний чоловік завжди зазирає в очі так (ну жінки знають як) всім представницям чарівної половини людства, і вважає смертним гріхом, якщо хтось на нього не ведеться.
  - Сашко, таке враження, ніби кожен вірш "Тіла..." написаний про інше тіло...
  - Гм... Гм... (Тягнеться до свого пива).
  - А де ж образ отої єдиної? Невже твій герой такий непохитний у своїй непостійності?
  Він інтригуюче мовчить.
  Ось так завжди з чоловіками. Все доводиться робити за них. Навіть відповідати.

  Гаразд, мачо, послухай тоді мене. "Фалічні знаки" були набагато зухвалішими. Бо й ліричний герой був епатажний. Якщо в першій збірці Він бере Їх (бо ж не її!!), то в другій Вони (а може все-таки вона?), беруть його. Якщо в першій були -- жінки, то в другій, що би там Гаврош не мовчав, з'явилася Жінка. Одна. Ім'я якій -- незвідана туга.

  Він уже не той безтурботний цінитель жіночого тіла та сексуальної насолоди. Не шукає лезо язика, пурпурові краї та розквітлі троянди. Тепер він у пошуках Жінки, яка дарує. З'явилися такі несподівані слова, як біль, надія, кохання, щастя, серце, сльози, самотність, любов. Ах-ах-ах, мачо, що ж з вами сталося? Куди поділися пересохлі губи, первісний крик, тривала їзда, зволожені губки ще й триденна щетина. Все набуває інших відтінків. Глибших.

  І нескінченна моя промова, заразливий сміх без причини і щастя у твоїх очах.
  А далі - прогулянка ліжком з найбоязкішою дамою серця. І смак твій, і запах, і дотик, і подих...

  Це вже вам не дикі скачки з учителькою гри на тромбоні, а КОХАННЯ, дорогенькі мої. Ко-ха-ння! Невже Гаврош на таке здатний? Хай би як там, але неповторне вміння називати речі по-своєму виділяє його з натовпу любовних співців. Бо сміливості й хисту йому не позичати.

  Проте в своїх почуттях він такий же дивний, як і в житті:
Я вже звикаю до запаху твого.
Тому
       Прошу тебе
-	ІДИ!
Поки ще тебе відпускаю...

Отак вони завжди: роблять вигляд, що відпускають. А попробуй піди! Та-а-ке почуєш! Зрештою, що для поета кохання, як не гра, інтрига, емоції, збурення і приступ гострого натхнення. Ну й , ясна річ, фалосу струмінь! Якщо не забуде за своїм писанням про ту, яке це все йому ПОДАРУВАЛА...

"Тілом..." насолоджувалася Ірися ЛИКОВИЧ,
"Старий Замок- Паланок"




БЕЗ ТАБУ Юля ГУШУЛ,
"Книжник-ревю"

  Зазвичай дебютні збірки залишаються непоміченими. Вже потім, коли автор сягає популярності, згадують і про його першу збірку. Думаю, "первістка" Олександра Гавроша помітять вже зараз - хоча б завдяки назві: "Фалічні знаки". До того ж, збірка є однією з небагатьох спроб у нашій поезії помедитувати на манливу і дражливу тему еротики.

  Текст за текстом... Книжка затягує. Прочитавши "Знак останній", таємно сподіваєшся знайти там іще щось. Та далі - "Зміст". І тоді повертаєшся на початок, до "Заспіву". Виходить, ніби читання по колу, а насправді - по спіралі. Бо щоразу той самий "знак" сприймається по-новому. Й за спробою автора епатувати читача своєю надвідвертістю раптом відчуваєш - глибина. Пірнаєш і... насолоджуєшся.

  Головне, під час першого кола не дати себе обдурити, не спійматися на гачок, де наживка - шокуючи поверхові тексти, які у "Фалічних знаках" також є. Адже тоді ризикуєте закрити книжку вже на сьомій сторінці й не зіткнутися зачудовано із такими рядками: "Коли тобі добре, я пахну каштаном... Лезо твого язика відчув я на горлі і мусив здатися в полон неминучий... Сім коханців у тебе було. Сім коханців, як сім різних снів. Сім всесвітів інших... Ти - сонце вечірнє, що зливається з моїм горизонтом"...

  Через інтимні стосунки з жінкою ліричний герой пізнає себе ("І коли мені забракло слів - У твоїх зіницях я побачив себе: Таким, який ніколи не буду"), а потім у якийсь момент замислюється, розглядаючи своє відображення вже не в очах коханої, а в "дзеркалі ночі", тобто темному вікні: "Дивно, що я - саме я. А міг же буть зовсім іншим: голомозим, як диня, синьооким, мов квітка, рудим, як опеньки. Чи любила б тоді ти мене?".

  Жінки - їх багато в цій поезії, і вони різні. Власне, іншого контексту просто немає. Так, у "Знаку першому" зустрічаємо сусідку, "що кохається, мов великосвітська пані", у "Знаку сьомому" -- жінку, яка "дає так, як ожина дає свої стиглі ягоди подорожньому в лісі", у "Знаку дев'ятому" - повію...

  Як на мене, саме знаковим у книжці є "Знак сорок четвертий" - найкоротший вірш, де відкривається та глибина, про яку згадувала. Тут вам і різниця між бажанням чоловіка та жінки ( а, відтак, між чоловіком і жінкою), і філософська сентенція, гідна бути цитованою й поза розмовою про цю збірку:

Я прагнув миті.
Ти - вічності.
Іноді миті достатньо для вічності...

  Дуже великим плюсом на користь видання є ілюстрації Олени Ляшенко, які органічно вписалися в його концепцію. Іноді малюнки виглядають навіть переконливіше, ніж тексти. І від цього читати стає ще цікавіше, бо зміщення акцентів надає нові можливості для пізнання поезії, а, поза нею, Одного з Найважливіших Аспектів Буття...




ОЛЕКСАНДР ГАВРОШ: "У МОЄЇ СУСІДКИ ЛІЖКО СКРИПУЧЕ..."


-- Гаврош-журналіст відомий в області вже давно. Про Гавроша-сатирика дізналися завдяки фестивалю гумору "Карпатський словоблуд" та однойменному альманаху. А от Гаврош-поет - це щось абсолютно нове. Сашко, тобі замало старих лавр?
-- Чесно кажучи, я сам дивуюсь. А головне, не знаю, що буде далі. Якщо би кілька років тому мені сказали, що я видам поетичну книжку, я би щиро посміявся. Воно народжується само собою. Видно, натура така - невгамовна. Зрештою, все воно так чи інакше пов'язане зі словом. Це просто інші його форми: публіцистика, сатира чи поезія. Душі хочеться польоту. Ось вона і літає.
-- "Фалічні знаки" вийшли у рік твого 33-річчя. Це випадковість чи спланованість?
-- Якщо воно й сплановано, то 33 роки тому. А взагалі-то кажуть, що з великої любові народжуються саме неплановані діти. Так ся стало.
Хоча певна символіка у цьому є. У середньому український чоловік проживає 67 років. Тож 33 роки - якраз екватор. Половина життя вже прожито. Є що згадати. Дай Боже, аби попереду було так само цікаво.
-- Виходу книжки передувала певна рекламна кампанія: публікації в закарпатських газетах, журналах "Сучасність", "Пороги". До такого прийому успішно вдається Оксана Забужко. Ти вирішив піти її стопами?
-- Я думаю, що це класичний похід в літературу. Адже автору важливо знати, що думає читач про його творіння. Публікації - це публічна апробація. Якби були негативні відгуки, я би книжку не видавав. Автор до кінця сумнівається у вартості своєї писанини. Адже удосконалення не знає меж. І це кожен письменник усвідомлює.
До самого виходу книжки, я мав сумніви, чи варто її видавати. Останнім поштовхом стали слова заслуженої художниці України Надії Пономаренко, яка чудово оформила книжку: "Сашко, якщо ви такий кучерявий, то не тушуйтеся: будьте собою".
-- На моєму примірнику ти надписав: "Василю Кузану, який зіграв велику роль у народженні цієї збірки, сам того не відаючи". Може, тепер розкриєш мою позитивну роль у розвитку еротичної літератури Закарпаття?
-- Справді, чомусь саме твоя збірка "Верлібрідо" яскраво продемонструвала мені , що вірші можна писати без рим. І від цього вони тільки виграють. Адже заганяючи думки у рими, ми за формою часто втрачаємо зміст. Думка виражається занадто багатослівно, коли наш час вимагає зовсім іншого: повної сконцентрованості, динамічності, мобільності.
Найкращим своїм віршем вважаю той, що складається із трьох рядків. У малому виразити велике - ось завдання. Можливо, тут накладається особливість моєї професії. Адже сідаючи за статтю, журналіст уже знає, яка вона має бути за обсягом. Газета ж -- не гумова.
-- "Фалічні знаки" від назви і до останньої крапки гранично відверті. Така відкритість приховує певну небезпеку. Як мінімум - небезпеку бути не сприйнятим. Тобі не страшно?
-- Якби мені було страшно, я би не працював журналістом. Хочу навіть видати книжку своїх публікацій "Думки проти течії". Люблю плавати саме у такому керунку.
Пригадуєш, де вперше народилася лірика в історії людства? На острові Лесбос! Якщо еротичні струмені буяли в давньогрецькій літературі кілька тисяч років тому, то чому мені має бути страшно в епоху інтернету? Страшно має бути суспільству, де інтимні стосунки між чоловіком і жінкою настільки табуйовані. На жаль, в українській літературі майже відсутня ця традиція. А поміж тим, за статистикою половина відвідувачів інтернету сидять на порносайтах. Так цікавить це людей чи не цікавить? Може, краще про це писати вишукано й дотепно, ніж робити вигляд, що "у нас - секса нєт" і мастурбувати перед комп'ютером?
-- Наскільки тісно у твоїй книжці пов'язані переживання автора і ліричного героя? Чи можна ставити між ними знак рівності?
-- Знак рівності ставити не варто. Але й відділити одне від одного теж не вийде. Очевидно, це друге "я", двійник, який живе всередині й іноді береться за перо. А, може, це шизофренія? (Сміється).
-- Знаю, що ти досліджував еротичні мотиви наших письменників. Зокрема, була така публікація про Дмитра Кременя. До яких висновків ти прийшов?
-- Що на Закарпатті еротичні мотиви майже не присутні. Можу назвати хіба декілька прізвищ - Дмитро Кремінь, Василь Кузан, Іван Петровцій та Степан Гостиняк з Пряшівщини, якого дуже люблю і шаную. Такі живі класики як Петро Скунць чи Петро Мідянка цьому уваги не приділяють зовсім. У них взагалі мало інтимної лірики.
Але це не критика. Це констатація. Кожен має право писати про що хоче. Як каже Павло Чучка, кому що бракує, той за те і воює.
-- А хто з тих, хто пише про еротику тобі найближчий?
-- Мені подобається іронія Степана Гостиняка. Він пише про ці речі так, як вони є в житті. Без отого пафосу, на який страждають наші поети.
-- До речі, а хто є твоїми музами?
-- О!.. (Сміється)
-- Побутує думка, що твій ліричний герой не надто переймається почуттями жінки у ліжку. Вона для нього виступає простим засобом для задоволення. Це позиція чи поза?
-- А для чого ми скачемо у ліжко, як не для задоволення? Щодо закидів, то так -- була така публікація в пресі. Мовляв, мій ліричний герой не стоїть перед жінкою на колінах. Що ж, у кожного свій шлях до її серця.
Не люблю я цього робити на колінах. Так і садна можна натерти. Це щодо поз.
Мені здається, жінкам подобається сильний тип чоловіків. Тип чоловіка-завойовника. Упевненого, рішучого, ризикованого. Як пише Кремінь: "Кожна жінка чекає: прийде її звір". Тому не дивно, що звинувачення мене в маскулінізмі пролунало від чоловіків, а не феміністок. Жінкам книжка і її ліричний герой подобається. Навіть більше, ніж я сподівався. Причому жінкам різного віку.
-- Відвертість твоєї поезії дає право ставити відверті запитання. Як реагує на все це твоя прекрасна дружина?
-- Про це краще у неї запитати. Але, думаю, вона вже звикла. Адже це частина моєї натури, моє продовження. А за десять років спільного життя важко чимісь одне одного здивувати.
-- Сергій Федака назвав твою книжку скандальною. Ти готовий до скандалу?
-- Я до них завжди готовий. Адже це -- мій хліб. Якби не скандали, в газетах би не було про що читати.
Нашій літературі якраз не вистачає розголосу, зацікавлення збоку широких кіл. Література вариться сама у собі. Письменники видають книжку, роздають її десяткам знайомих, половина з яких її навіть не прочитає. На цьому можна ставити крапку. Це все!
Книжки у нас не стають фактом суспільного життя. І це трагедія. Власне ажіотаж чи скандал якраз дають книжці шанс вирватися з вузького кола, в якому вона опинилася
-- До речі, стіни твоєї квартири мають добру звукоізоляцію?
-- Ну якщо я знаю, що в моєї сусідки ліжко скрипуче, ні разу її не відвідавши, то... Одне слово, звукоізоляція такого рівня мене влаштовує.
-- Вона додає натхнення?
-- Принаймні я знаю, що в моїх сусідів все гаразд. Ясна річ, не забуває надіслати відповідний сигнал і їм.
-- Усе-таки, де межа в еротичній літературі, яку не варто переходити?
-- Це все умовності. Кожен сам визначає для себе межі. Ця суперечка про еротику і порнографію мені видається надуманою. Когось оголена ніжка доводить до втрати свідомості, а комусь весь хочеться чогось нового і покрутіше. Читач (глядач) сам визначить, що йому потрібно. Єдине, що повинно бути - це певне обмеження для несформованої дитячої психології.
-- Ти багато пишеш і про політику. Щось є спільне між політикою і еротикою?
-- Натякаєш на улюблену позу ззаду? (Сміється).
-- До речі, хто ця таємнича незнайомка, яка намалювала розкішні ілюстрації до книжки?
-- Це Олена Ляшенко, яка, мені здається, теж стала відкриттям "Фалічних знаків". Це молода ужгородська художниця, чиї твори просто дихають еросом. Я довго шукав ілюстратора, адже дуже непросто оформити таку збірку.
Оскільки книжка відверта, то я хотів, аби ілюстрації дещо згладжували загальне сприйняття. Проте Олена намалювала їх ще відвертіше. І зробила це по-жіночому вишукано. Від чого книжка тільки виграла, адже тепер поєднала і чоловічий, і жіночий погляд на таку прекрасну річ як інтимні стосунки. Тепер там панує гармонія.
-- А якби таку відверту книжку написала жінка?
-- Я думаю, що всі чоловіки були би від неї у захваті. Адже жінці набагато важче перейти межу публічності у такій делікатній сфері. Але це би було неймовірно цікаво. Адже що, зрештою, чоловіки знають про жінок? Так, дещицю...
-- На твою думку, хто б це міг зробити?
-- Давай оголосимо конкурс.
-- Ти серйозно?
-- Авжеж! Обіцяю сприяння при виданні і подальшу рекламу.
-- Для письменника дуже важливо вчасно "закрити книжку". Ти вже "закрив" "Фалічні знаки"?
-- Власне, я тому й видав збірку, аби про неї забути. Хоча до книжки ввійшли тексти останніх двох років, дещо я вже сприймаю інакше. Я помітив, що змінююся швидше, ніж очікував. І якщо затягну з виданням, книжки може не бути взагалі. Вона мені просто розподобається.
Хоча дещо з "Фалічних знаків" пишеться й тепер. Але це вже останні зітхання після бурхливого акту.
-- Що далі?
-- Далі буде. А що? Поживемо-побачимо. Не знаю, як складеться з літературою, а от кілька публіцистичних книжок видати хочу.
--Як би ти поставився до пропозиції вступити у Спілку письменників?
-- Я одинадцять років працюю в закарпатській журналістиці, а досі не став членом Спілки журналістів України. Я прихильник неформальних організацій. У них - більше життя і менше дутості. Хоча такою пропозицією я був би зворушений.
-- Якою була найнесподіваніша реакція на "Фалічні знаки"?
-- Їх було багато. І язик показували на вулиці, і кричали в спину. Один палкий прихильник дзвонив кожний тиждень, чи книжка вже не вийшла.
Розкажу випадок, який додав мені впевненості. Одного разу їхав у ліфті із незнайомою симпатичною студенткою. (Це було в головному корпусі університету). І вона ні з того, ні з сього мене запитує: "Правда, що у вас полетів комп'ютер, і "Фалічні знаки" не збереглися?". "Правда", -- отетерів я. "Як шкода!", -- зітхнула вона і вийшла. Яке ще потрібне визнання автору?!
На щастя, "Фалічні знаки" збереглися на папері у людей, які попросили їх почитати. А тепер вже віруси їм не страшні. Окрім венеричних, звісно. (Усміхається).
-- Чим би ти завершив нашу розмову?
-- Цитатою: "Я шукав миті. Ти - вічності. Іноді миті достатньо для вічності...".
Не втрачайте своє миті!

Розмовляв Василь Кузан, Довге
"Фест", 2005 р.




"ІДЕАЛЬНА ЖІНКА ПО-ЗАКАРПАТСЬКИ"

У Львові представили збірку еротичних поезій. "Тіло лучниці" -- спільна робота ужгородського журналіста й поета Олександра Гавроша та його тезки львівського художника Сашка Войтовича. Така собі спроба створити міф ідеальної Жінки чоловічими руками на 50 сторінках приємної на дотик збірки.
Ця книга - перша співпраця двох чоловіків, і важко сказати, чи то вірші доповнюють картини, чи навпаки: ілюстрації - поезію. І не перша еротична збірка Олександра Гавроша. Однак, якщо первісток -- "Фалічні знаки" - більше для чоловіків, (там, за словами автора, було все "відкритіше та твердіше"), то "Тіло лучниці", по-перше, одна з перших збірок еротичної поезії, виданих у Львові. А по-друге:
-- Ця книга про жінок і для жінок. А те, як вона оформлена, буде цікаво як читачеві, так і поціновувачу образотворчого мистецтва. Мої вірші - з пережитого, з того, що сам відчув - ділиться поет.
Автор поезій Олександр Гаврош упевнений, що еротика - саме те, чого бракує українській літературі: "В нашому письменстві слабо розвинений еротичний струмінь. Вона є набагато цнотливішою за український народ. Ми боремося за ідеали і забуваємо про інші речі".
Я завжди вигравав з великим рахунком - 3:0, 4:1, 5:2.
Рідко, коли бойова нічия. Ти ж сміялася і обіцяла, що наступного разу будеш старатися більше.
І коли востаннє встала ліжка, я зрозумів, як ти мене ошукала: матчу-реваншу НІКОЛИ не буде.
Кожну свою поразку ти й так обертала на вулканічний тріумф...
...Він легко погодився на інтерв'ю наступного дня. Мені трошки лячно було йти до людини - визнаного поета еротичної лірики. Та й еротика - це така тема, що лоскоче нерви, тамує подих.
...Зустрілися. Поговорили. Більше про життя, аніж про нову книжку. Однак дещо вдалося розпитати.
    Перша книга... Наскільки її пам'ятаєш?
    Ясна річ, що пам'ятаю. Це була "Украдена перемога" -- хроніка мукачівських виборів. Журналістський проект. Коли я її робив, то дуже хвилювався. Адже це було соціал-демократичне Закарпаття. Всяке могло трапитися.
    А коли ж вірші "пішли"?
    Я писав вірші, як і всі - у підлітковому віці. Потім зав'язав. А тут через 15 років мене поперло. Показав Римарукові, Шкляру. Згодом вийшла книжка.
    Не заважав журналістський досвід?
    Згоден, журналістика - це інший тип мислення. Журналіст оперує фактами, а письменник - інтерпретацією фактів, пропущену через себе. Журналістика великою міру -- провокація. Вона запрограмована на скандал.
"Фалічні знаки" - теж своєрідна провокація, тому й назва така. Там є "хуліганські" поезії - дуже відкриті вірші. Хоча молодь їх любить, студенти цитують.
    "Тіло лучниці" тільки про одну жінку?
    "Тіло лучниці" продовження "Фалічних знаків". Це, так би мовити, розвиток однієї особистості. Вона розвивається, мені здається, глибшає. Якщо "Знаки" - різні, там можна знайти, що завгодно, і жінок багато, то "Тіло лучниці" - уже ніби одна історія. Там є "P.S.". Я навмисно його написав, аби вийшло оптимістичне завершення.
    Муза приходить, прилітає, захоплює зненацька?
    Той, хто пише, знає. Це реакції, емоції на дуже біографічні речі. Тому я не вважаю себе письменником. Письменник може собі щось вигадати, надумати, а для журналіста - це завжди відбиток конкретного.
    Ти пишеш і гуморески...
    Хочеш запитати: "Чи потрібен гумор у ліжку?". Аякже! Особливо, коли нічого не виходить. У мене навіть такий вірш є - "І у мачо бувають поразки".
Це ж не відбувається так, що до такого-то часу я писав гумор, а з цього -- пишу еротику. Це стається паралельно. І там, і там усі ці речі є. Очі завжди горять. Якби можна, я вставляв би еротику і в політичні статті. Це цікаво: описати наших політиків з погляду сексуальної психології.
    Як в одному чоловікові поєднався гуморист і еротичний поет?
    Так, як у жінці поєднується любов і ненависть до однієї людини. Цієї хвилини вона його ненавидить, а наступної - шалено кохає. Жінка так непогамовна натура - усього їй мало... (усміхається). Добре поєднується...

Аліна НЕБЕЛЬМЕС,
"МОЛОДА ГАЛИЧИНА", №11, 2006




"ІНТРИГА В ОБЦАСАХ"

    Серед книжок львівського видавництва "Піраміда" збірок поезії дуже мало. Таке оминання (наразі?) цієї некомерційної ніші мимоволі змушує звернути увагу на книжку поезій від цього видавництва.
    Для презентації збірки "Тіло лучниці" ужгородського поета, журналіста Олександра Гавроша організатори вибрали кав'ярню "Світ кави", оформлення якої здійснив львівський художник Олександр Войтович, картини якого вміщено як ілюстрації до віршів. До слова, художник задоволений, як видавництво "Піраміда" з допомогою повноколірного друку відтворило його роботи. Тексти і зображення є автономними і рівноправними, як зазначає автор.
    Назву збірки запропонував Ігор Римарук, якого поет вважає своїм хрещеним батьком у поезії. Президент Асоціації українських письменників написав також передмову до першої збірки ужгородського письменника - "Фалічні знаки", яка спричинила певний розголос через свою відвертість. "Тіло лучниці" автор вважає більш зрілою.
    Відверта тема провокувала відверту розмову, і автор зізнався, що вірші написано на основі того, що сам пережив. На запитання: "Як реагує дружина на вашу творчість?" - автор відповів запитанням: "А ви як реагували б?". "Прибила б!", -- відповіла журналістка. "От і вона так само. Їй не подобається, коли її запитують, чи вона читала ці вірші" - от такий вийшов діалог. "Після сексуальної революції в масах має відбутися і сексуальна революція в літературі", -- вважає Олександр Гаврош.
    Художник і поет під час презентації запропонували ідеал жінки: "інтрига в обцасах". Хоча, як помітили журналістки, дружина художника була "без обцасів".
    Видавці переконані в комерційному успіху еротичної збірки. А редактор журналу "Ї" Ірина Магдиш розповіла, як під час Форуму видавців реагували на випуски журналу "Ї", що стосувалися еротики: "Чоловіки демонстративно гортали серйозні журнали про Росію і скоса позирали на "еротичні". Жінки ж без проблем гортали саме випуски про еротику".

"РАТУША", №14, 2006



"ПОЕТИЧНИЙ ОРГАЗМ"

    До Львова привезли еротику. Ужгородський письменник Олександр Гаврош презентував у нашому місті збірку своїх еротичних фантазій і переживань під назвою "Тіло лучниці". Але це не звичайна книжка про любовні утіхи, а... ілюстрована. Малюнків із камасутри там, щоправда, немає, але картини львівського художника Олександра Войтовича аніскільки не поступаються відомим ілюстраціям.
    Незважаючи на те, що еротичні хвилювання нібито переживати приємно, за словами автора збірки, "народжувалася" ця книжка важко. Нелегко було й її видавцям, котрі надрукувавши наклад, виявили, що сторінки у збірці... переплутані. За словами директора видавництва "Піраміда" Василя Гутковського, друкарі не могли намилуватися красою оголеного жіночого тіла й забували виконувати свою роботу. Творці поетично-еротичних рядків запевняють, що українська література набагато цнотливіша за самих українців, котрі хочуть читати відверту прозу і поезію...
    ...Чи вдасться створити міф ідеальної жінки двом Олександрам, поки що невідомо. А от у тому, що повноколірне видання матиме успіх - ніхто з видавців не сумнівається. Надто вже цікавить українців те, що на споді.

Орислава Жеребецька,
"АРГУМЕНТ-ГАЗЕТА", №11, 2006




"КОЛИ ТОБІ ДОБРЕ, Я ПАХНУ КАШТАНОМ"

    Публікуючи цю дебютну збірку, Олександр Гаврош ризикує. Надто вона відверта.
    Втім, слово - це завжди ризик. Особливо - слово відверте. Але - іншого не буває.
    Олександрові, вочевидь, до ризику не звикати: має за плечима журналістські виправи, зокрема в "Україна молодій", та й у закарпатських медіях.
    Щоправда, ризик у поезії - особливий. Голову тобі не відітне навіть найвибагливіший читач. Проте, коли він відчує, що автор переступив за межу стилю і смаку, відкладе книжку і більше до неї не повернеться.
    До цієї - повернеться. Бо коли він зверне увагу на такі, скажімо, рядки, як: "Коли тобі добре, я пахну каштаном" - чи: "Ти - камінь жертовний, на якому щоранку чиню обряд таємничий" - або ж: "Сім пишних дерев у твоєму саду. Ростуть тут і дуб, й дика груша, і ясен. Для тебе ж я був кипарисом", -- то отой вибагливий читач пробачить авторові менш вдалі "знаки".
    Бо зрозуміє (відчує): автор - талановитий. А що інколи переступає згадану межу, так то "гріхи молодості". Пробачимо їх закарпатському Гаврошеві.
    Окрема подяка - за ілюстрації - Олені Ляшенко. Хай виходом цієї книжки Олександр Гаврош - щиро йому цього зичу - означить свою щасливу творчу долю.

Ігор Римарук, головний редактор журналу "Сучасність", лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
"Фалічні знаки", 2004 р.




Постскриптум до спектаклю:
за лаштунками книги

ПОЕТИЧНИЙ ТЕАТР ОЛЕКСАНДРА ГАВРОША

    Ніби зовсім недавно з'явилася перша поетична книжка "Фалічні знаки" молодого, талановитого ужгородця Олександра Гавроша в київському "Дніпрі", з доброзичливою передмовою лауреата Шевченківської премії, президента Асоціації українських письменників Ігоря Римарука, та від появи F-поезій дебютанта в журналі "Сучасність" і окремою книгою в чудовому художньому оформленні пройшла ціла епоха.
    Та епоха теж була оформлена в кольори крові і помаранчу, від генеральної репертуарної вистави в закарпатському місті Мукачеві - до прем'єри в стилі міраклю на Майдані Незалежності, в столичному Києві. А ще Олександра Гаврош - і талановитий журналіст, оперативний і об'єктивний літописець подій у ранзі власкора "України молодої", видав і публіцистичні книжки "Украдена перемога" та "Мукачівська епопея". Тоді це виглядало текстом, уже тепер - підтекстом...
    Поетичні витвори О. Гавроша тільки опосередковано, як тінь тіні, доносять до читача цих постмодерних елегій емблематику подій, контури людей. Проте до поетичного тексту мовби сам проситься контекст епохи, підтекст "украденого щастя". Уже в епіграфічному вірші ця скорботна нота стає лейтмотивом:
тільки й світла - що в твоїх очах
тільки й тепла - що в твоєму голосі
тільки й життя - що в коротких зустрічах
тільки й надії - що коли-небудь це все закінчиться
    Олександрові Гаврошу органічно чужа сувора регламентація силабо-тоніки доби модерну чи неокласики. Проте суть і не в силуваності традиційної нашої метрики: закарпатець уже в силу своєї географії та історії - в епіцентрі європейської поетичної аеродинаміки. Тому він пише - як дихає, як думає.
    Його менше всього бентежить поетична техніка, тому він прагне передати не стан віртуозної гри "смичками страждань на скрипках часу", а саме почуття. Це навернення до поетичної максими Поля Елюара, приписаного до сюрреалістів іще довоєнної Франції, про те, що завдання поезії - повернути словам їх первісне значення. Майже, як у його співвітчизника, структураліста Клода Леві-Строса, думка про те, що дикуни створили мову з допомогою свого "меню": птах - літає, риба - плаває...
    У цьому плані має рацію поет-шістдесятник Віталій Коротич, який вважає, що прогресу в поезії нема, прогресу - в зображувальних засобах або ритмомелодиці. Ізопоезія - й та була за часів Еллади. І нині пишуть "сапфічною строфою".
    Молодий поет початку ХХІ століття Олександр Гаврош із Срібної Землі повертає віршам звучання бодай "срібного віку". Причому це читається, це сприймається, якщо ти - не дрімучий шанувальник громадянської лірики чи тонкосльозої лірницької музи, загумінкового кобзарства в час Інтернету.
    Якщо вірші О.Гавроша навіть записати не "маяковською драбинкою", а в рядок, і то цікаво спостерігати над візією молодого поета, виставами в його "театрі тіней". В зачарованому серпанку кружляють видива-слова, звучить мелодія...
    Елегійний драйв, емоційний кайф поетоманам уже в пам'ятку!
    А решта все... Та Поля Верлена зацитували вже й без мене.

Дмитро КРЕМІНЬ,
поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
м. Миколаїв.


НАЗАД