Електронна бібліотека ЗОУНБ

Електронна бібліотека

Художня література    Краєзнавча література

Оксана Луцишина

ЛЮБИЙ ТАТОЧКО

Тато, таточко, любий коханий татко, як часто ми ходили з ним по місту - вранці, коли вулиці ще прокидаються, і цигани шкребуть їх шершавими березовими віниками, зчищаючи із тротуарів залишки ночі, а над дахами лине протяжний звук нового дня, брязкіт смітників і гудки машин, тато вів нас із сестричкою до школи. Ще не з усіх кам'яних закапелків вивітрилися темрява і тиша, небо над нами димно летіло кудись на блакитно-сивих, із домішкою червоного, конях-шарканях, - а ми гнали Капушанською, мов навіжені, тільки вітер свистів у вухах, перетинали проспект, пробігали повз обласну лікарню і виринали вже аж на площі неподалік від пішохідного мосту. Струнко стояли рядами худенькі, тендітні кількаповерхові будинки, їхні видовжені вікна тихо і м'яко світилися, тому що день тільки починався, і в оселях було темно. Міст плавав у тумані, що клубочився над сонною річкою. Від неї тягло пронизливим, але приємним холодком, і запах свіжості змішувався із запахом кави з молоком, котру так щедро наливали у прості огранені склянки у нашій улюбленій кав'ярні. Там із самого ранку пекли булочки і рогалики, з них і складався наш сніданок - тато волів не готувати його вдома. Сидіти у кав'яреньці не було де, і ми наминали неймовірно смачнючу здобу навстоячки, задираючи голови догори, тому що столик був високий, призначений для дорослих. На поверхні кави з молоком проступала світло-коричнева пінка, котру я перекидала, пустуючи, у склянку сестри, підстерігши момент, коли таточко відвертався або кудись відходив. Тепло кав'ярні розморювало нас, змерзлі вуха починали горіти і раптом хотілося спати, але тато виводив нас знову надвір, ми переходили мостом на другий берег, - той, де гора, з якої націлюються у небо шпилі соборів, і ступали на іншу площу, з готелем, де іноді грала музика, з театром, де ставили п'єси вісьмома мовами, із зарослими сторічним плющем стінами, за котрими провадили своє таємниче життя невидимі нам приватні дворики. Ми збігали сходами, ішли повз старезне дерево, і нарешті опинялися у школі і входили, маленькі, дрібні, у її височезні ковані двері.

Але тато і по-інакшому вмів ходити містом, шляхами, котрими ніхто або майже ніхто не ходив, зрізуючи кути вулиць, пірнаючи у невідомі нікому провулки і двори статечних ротонд і занедбаних будинків у центрі. З ним можна було йти, покладаючись на його знання і чуття, зовсім спокійно, і не зустріти жодного знайомого - так він умів водити. Кожну хвіртку, котра не зачинялася у прохідному дворі, кожну яму, кожний смітник він знав - бувало, ходимо попід чиїмись вікнами, перестрибуємо через купки щебеню і металобрухту, закинеш голову догори і бачиш - ти у тихому, Богом забутому кам'яному колодязі, звідки вихід, здавалося б, є лише угору, у небо - бліде, високе, із пташиними криками у ньому. У таких двориках навіть вітер затихав, припиняв пустувати і сміятися, перестрашений - і ми думали, що заблукали і тепер ніколи не вийдемо звідси, заживо замуровані, - сидітимемо на купах щебеню, вивчатимемо візерунки на потрісканих стінах, і ніхто не почує нашого голосіння. Але тато, наче вправний капітан, завжди знаходив вихід, щось бурмотів про себе, хапав нас із сестричкою за руки і вів далі, далі, і от ми якимось дивом опинялися на шумній, зворохобленій вулиці, де вицокує безліч закаблуків. Щось вигукують жінки, котрі торгують на розі пиріжками, під'їжджають крізь пішохідну зону до магазинів вантажівки із крамом, а посередині вулиці, долі, під решітками, жебонить водостік. Ми з сестрою губимося, застигаємо посеред коліс і натовпу, тому що не звикли, але таточко нас не лишить, він переводить нас крізь юрбу, ми пірнаємо під арку підїзду, і от уже гамір залишається позаду. Ми із сестричкою йдемо за татом невідчепно, але його не можна згубити - ми пізнали б його будь-де. Тато одягався натемно, навіть улітку, високий, сутулий, із гладенько прилизаним волоссям, лискучим, мов пташине пір"я, ніжним на дотик - ми не бачили нікого схожого на нього, нашого тата, таточка.

Іноді він водив нас на цвинтар - на ньому вже нікого не ховали, хіба якщо покійний мав там родину, чиї могили можна було розкопати і вкласти зверху свіжу труну. Зате там було багато дуже гарних надгробків, іноді із зовсім сивим, мерхлим, розїденим кам'яним хрестом із угорським написом на ньому, іноді новіших, із сумними російськими віршами, особливо на дитячих могилках. На день поминання цвинтар мінявся, наче прокидалися в могилах усі його незабуті мерці, і, хоч не виходили на світ Божий і нікого не тривожили, все ж лежали у гробах із відкритими очима, мов щасливі діти, що слухають мамину мову, та колисались і тішились. Ставало світло, наче вдень, на кожному камені стояло по кілька свічок, і звідусіль линув спів, тато казав, то свічки і співали, білі, пахучі. Але так бувало лише раз на рік. Цвинтар затихав, принесені кучугури квітів розкладалися, мокли, і зрештою кудись зникали. Зазвичай тато йшов цвинтарем, наче джунглями - бо в деяких місцях, де зосталися тільки дуже старі, недоглянуті могили, цвинтар таки скидався на джунглі, звідусіль напирало молоде гілля або ж старі, сухі галузки, продирався крізь зарості, і ми нарешті виходили на невеличку поляну. Видно, тут не було могил, а якщо і були, то вже зрівнялися з землею, і про них усі забули. Поляну оточували хрести і надгробки, а з правого боку стояла маленька капличка, - та власне, і поляни як такої не було - просто невеличке порожнє місце, довкола завжди валялися пластикові пляшки, засохлі квіти та інше сміття, котре позносили сюди ті, кому не хотілося тягти його на собі із рідних могил аж донизу, до водокачки. Ми з татом сідали на колоду, що послужливо стояла неподалік, і відпочивали - адже довго дряпалися вгору, обдираючи щоки і обличчя. Тато мовчав, мовчали і ми, але це нас не пригнічувало - навпаки, ми любили мовчати із татом. Не раз ми вже сюди приходили помовчати. Іноді, правда, тато нам щось розповідав. Сестричка спитала якось, чого мурашки носять їжу до себе в мурашник, тато і пояснив, що вони годують підземну змію. Іншого разу він розказав нам про птаха. Прилетів великий, а проте дуже тендітний, худий якийсь чорний птах - тілом схожий на голуба, але з довженними чаплиними ногами, і почав цибати довкола, видаючи жалібний, довгий крик - кра, кра. Бачите, діти, сказав тато (тільки два ці звуки і існували для нас на цілий мовчущий всесвіт - татів голос і птахів), котра душа втомлена і додолу хилиться, пташок уже про те відає. То що, тату, та людина враз і помре? - запитала сестричка. Хіба я сказав - помре? - скривився тато. Не помре, а так, зміниться. Тату, таточку, а як вона зміниться, допитувалася сестричка, - але тато не міг пояснити, кривив лице ще жалкіше, тряс губами, ну так, зміниться, перейде, нарешті видушив із себе. Тату, таточку, мені страшно, захнюпала сестричка, і тато розсердився - а він же ніколи, ніколи не сердився, бідолашний тато. Чого ж страшно, сказано - мале, дурне, що тут страшного. Ми аж не впізнали його, бідного таточка. Він побачив, що пересолив, узяв наші рученята і повів нас геть, ми трохи постояли на горі, милуючись краєвидом міста, що відкрився перед нами - всі вогні сяяли, і яскраво виділявся шістнадцятиповерховий висотний будинок, повний вогників, наче вулик бджіл, а тоді ми поспішили додому.

На ніч тато завжди розказував сестричці казку, він власне і знав їх лише дві - одну про Вільгельма Телля, а другу про сімейство ведмедів Мішу, Машу і Бабашу - він сам її склав. Казки були дуже прості: Вільгельм Телль ставив яблуко на голівку єдиного сина і змушений був цілитися у злощасний фрукт із волі якогось пана, а Міша, Маша і Бабаша жили разом у лісовій хатинці, варили кашу і дружно її їли. Казки не мінялися - натомість мінялася інтонація: тато намагався перевтілитися то у вередливого Бабашу, котрий відмовлявся від сімейного обіду, то у стражденного Вільгельма Телля, котрий щораз іншими словами благав пана відмінити жорстокий присуд, то у Вільгельмового сина, що підбадьорював батька - тату, таточку, а ти спробуй, ти стріляй, татку, все буде гаразд. Сестричка слухала, щасливо впиваючись татовим голосом і присутністю. Мені він ніколи не розповідав казок, ні раніше, ні зараз, казки складалися і виконувалися для сестрички, і я чула їх лише тому, що спала з нею в одній кімнаті. Тато не розмовляв зі мною перед сном і не цілував мене, як сестричку - вважав, що я вже велика і можу обійтися без цього. Я сердилася, але як сказати про це татові, не знала - він дуже болісно реагував на сварки і непорозуміння, такий боязкий наш тато, таточко. Інколи я чула, як він розмовляв із сусідкою Лізою, і вона кричала до нього незрозумілі, якісь провально гарячі, наче отверзла піч, слова - псих, довбойоб, доведеш дітей, а він зіщулювався і не відповідав, боявся. Дораз друлю тя, ти, недуйдавий, - і я вірю, що, якби Лізі, не приведи Господи, спало на думку виконати свої погрози і штовхнути таточка, він і не захищався би, а впав зі сходів, побився і потім крадькома плакав би вдома - таке траплялося з ним іноді у вечірніх чергах за продуктами, у задушливих залах магазинів, де від вічно мокрої цементної підлоги тягло сирістю і цвіллю, і де захожі алкоголіки вламувалися у чергу там, де хотіли, відтісняючи людей. Тато вбирав голову у плечі і стояв так, чекаючи удару, і хтось із них, агресивних, червонооких і червонолицих, таки його бив, а ти чьо тут стал, кричали вони, плюючи на нього, топчучи його ногами. Черга коливалася, мов велике драглисте тіло, продавчині відвертали великі, пласкі, сірі обличчя, схожі на сир, котрий вони продавали. За тата майже ніколи не вступалися, ми виходили з магазину без продуктів, тато тримався за голову і схлипував, і нам було його дуже шкода. А яким же ще він міг бути, із його розм'яклим, незасмаглим тілом, із зворушливим блідим животом, на котрому плавали сині човники жилок, із худими руками і ногами, із мязами нетвердими, несхожими на мотузки із вузликами, як то найчастіше буває у чоловіків, - такий лагідно-податливий, добрий тато.

Ми жили у новішій частині міста, далеко від соборів, ротонд і улюбленої нашої кав'ярні. Тут вулиці не дивували нічим, крім непролазного бруду. Навпроти наших вікон височіла бетонна громада м'ясокомбінату, і його димарі щодня вивергали густий сморід. Вантажівки із худобою - найчастіше коровами - підїжджали до його залізних воріт, ворота розчинялися, і коров'ячі очі слали нам останній вогкий привіт. Ми із сестричкою часто спостерігали за такими сценами. Якось, вимордувана таточковими казками про Бабашу і Вільгельма Телля, я так розчулилася, що запрагла і собі казки і людини, котра б мені її розказала, але розказати було нікому. Єдина людина, котра ставилася гарно до нас із сестричкою, була Марта, і це тому, що вона добре ставилася до всіх без винятку. У Марти в оселі завжди смачно пахло, вона запрошувала дітлахів із цілого підїзду їсти вареники з вишнями, а іноді гадала дорослим на картах - дітлахів тоді виставляли на вулицю, верхнє світло вимикали і шепотілися над хрестами і піками. Ми бавилися, бувало, із Мартиними дітьми, вона мала їх аж троє - двох дівчаток і хлопчика. З чоловіком Марта сварилася - одного разу ми прийшли до неї без запрошення, просто штовхнули двері, вони виявилися незамкненими, і одразу ж вискочили назад, у під'їзд - із розчахнутих кухонних дверей вилетіла табуретка, а тоді пронизливо заверещала Марта. Звичайно, вона не чула, як ми ввійшли - ні вона, ні її чоловік, але нам ще довго по тому було незручно. У той вечір ми сиділи у дворі на лавиці, на протягах, що літають поміж панельними будинками, посеред вечірнього гамору мікрорайону і скрипу гойдалок на сусідній дитячій площадці. Мартині дівчатка, доглянуті, чисті, серйозні, сиділи із нами, коли раптом підійшли якісь три дівулі і завели з нами насмішкувату, повну взаємних "підколок" розмову. Що, мами ваші пустили вас так пізно з дому? - спиталася Бежіка, вона жила в сусідньому дворі, я часто її бачила - мама примушувала її ходити по квартирах і продавати духи "Може бути" польського виробництва. А у нас не різні мами, а одна, чогось випалила я, але Мартині дівчатка спохмурніли і образились. Ти що, закричали вони на мене, коли Бежіка та її приятельки пішли геть, Не смій до нашої мами.. ти шо… та ми тобі… за маму, і навіть, статечні такі, хотіли мене набити, але потім вчасно згадали, видно, мамину науку і відступилися. Це, та ще татові і сестриччині підслухані казки, цілком згнітило мого духа. У неділю, коли таточко, за звичаєм, випроводив нас із хати на свіже повітря, я привела сестричку до брудних сталевих воріт м'ясокомбінату і сказала - знаєш, мені дуже прикро, але тато доручив мені це сказати. Що, що, пташкою тіпнулася її ручка в моїй, але моє серце так пекло, що я не звернула на уваги. Ми не можемо більше тримати тебе з нами, тому що тато не прогодує нас обох. Він вирішив здати тебе на м'ясокомбінат, як тих корів, - жорстко відрізала я. Не може бути, заплакала злякана сестричка, не може бути, тато? Наш таточко?

Так, наш таточко, суворо відповіла я, входячи в роль справедливого ката. Він не міг тобі сам про це сказати, тому що йому тебе дуже шкода і він тебе любить, от і попросив мене. Ну сама подумай, а що залишається? - драматично скрикнула я, несвідомо імітуючи когось - чи то Лізу, чи то Марту. Що залишається? Адже всі разом ми не виборсаємось. Знаю, знаю, це важко, але спробуй зрозуміти - спробуй, будь-ласка, благала я скрадливим голосом Вільгельмового хлопчика. Ми сіли на вичовгану синю лавицю із вирізаними на ній іменами всіх найпаскудніших розбишак мікрорайону та непристойними словами і пропозиціями. Довкола панувала абсолютна ватяна тиша, нікого на вулиці, нікого біля воріт, слова майже не відлунювали у давкому просторі, було важко говорити і важко щось почути - напевно, щось схоже буває, якщо намагаєшся балакати під водою. Сестричка плакала, аж заходилася, її зігнута від горя спинка здригалася. Знаєш, сказала я, але ж іще не все втрачено. Пам'ятаєш, як у тій казці, що ми з тобою читали, чоловік хоче зарізати корову, а то насправді жінка його? От вона і просить кісточку закопати у землю. Я домовлюся із ними, я буду стояти тут хоч до вечора, поки вони винесуть мені одну твою кісточку, закопаю її в земельку і ти відродишся знову. Ти проростеш срібним деревцем. Але сестричку вочевидь не вабила така перспектива, і вона знову зайшлася гірким, глухим плачем зрадженої, всіма покинутої людини. Але ж я не хочу, говорила вона крізь сльози, я зовсім цього не хочу. Я буду хороша, я ніколи таточка не засмучу, попроси за мене, давай звідси підемо. Простір і далі давив на мене, ми були наче двійко дивакуватих акторів у закинутому театрі, куди не ходить публіка, і це починало лякати. Я замислилась. Сестричка, зрештою, пропонувала вихід із ситуації, котра вже мене обтяжувала, та і жаль усе-таки прокинувся. Ну що ж, гаразд, я спробую, поважно сказала я, прикидаючись, наче роздумую. Але ні про що не нагадуй йому! Я побалакаю з ним, але ти роби вигляд, наче нічого не сталося, бо ж таточкові прикро, що він так щодо тебе повівся, негоже йому зайвий раз нагадувати. Зрозуміла? - зрозуміла, вигукнула сестричка і заплакала на цей раз уже від радості. Я піду вперед, говорити з татом, а ти заходь згодом, скомандувала я і пішла. Сестричка дотримала слова і не проговорилася татові, але увечері ще ніжніше тиснулась до нього після казочки про Бабашу, зітхала судомно і щасливо, аж тато стривожився - чи не захворіла дитина, але вона заснула так спокійно і мирно, відкинувшись на подушку, що у нього не зосталося сумнівів - дитина здоровісінька. Я, проте, чулася винною, і коли сіла перешивати нам із сестричкою манжети і комірці на шкільних формах, то вибрала для неї найгарніші, із справжнього гіпюру - ми завжди сварилися за них, кожна хотіла їх собі, - і стіжок за стіжком, при світлі фіолетової настільної лампи, пришила їх білими нитками до цупкої коричневої тканини, заспокоюючи так принаймні свої руки, якщо не свою совість.

Тато, таточко, іноді ми так боялися за нього, особливо коли він сідав на свого ровера, клав собі на плече чергову закінчену кіноафішу - він малював їх у задушливій майстерні терпкими яскравими фарбами, найчастіше отруйно-зеленою і густо червоною, - і їхав відвозити їх, такий крихкий на тоненькій рівновазі велосипеда. Він приводив у рух складний механізм, а прямокутне полотно афіші тим часом ховало його від поглядів - тільки ступні у чорних черевиках невтомно крутили, крутили, крутили педалі, і велосипед рипів і натужно сунув уперед, у саме серце містечка, підскакуючи на бруківці і розбризкуючи воду численних калюж, у яких відбивалися прикрашені скульптурами фасади видовжених, виструнчених будників - вони височіли по обидва боки вузеньких вуличок центру, будівлі, що пам'ятали своїх давніх квартирантів, маклерів і бургомістрів, і ту міцну каву по-угорськи, котру варили їм вранці їхні дружини. Будинки нависали над татом не те щоб відверто загрозливо, але із якимось дивним виразом - мовляв, а що тут іще за комашка повзає, - глипали своїми вологими від недавніх дощів очима, пахтіли мокрою штукатуркою, шепотіли черепицею, хилилися вперед, вгиналися і вигиналися, мов криві дзеркала. Тато їхав поміж будинками, наче гірською ущелиною, такий страшно маленький посеред цих кам'яних аристократів, їхніх гривастих левів і красунь із сонними обличчями. Із хлібного магазину несло жаром, начеб там той хліб і пекли, гримали вантажівки своїми величезними неповороткими корпусами, сварилися двірники, розчинялися і зачинялися шкільні ворота, додаючи до загального гуркоту, і на горішніх поверхах хтось розчахав вузькі вікна, оголюючи для поглядів свою кімнату, заставлену мотлохом - старими меблями, смугастими матрацами, що розташувалися якраз навпроти віконного скла, наче на випадок обстрілу. Із вікна визирали фіолетові папуги. А таточко все їхав і їхав, аж поки досягав просторої площі перед здоровенним урядовим будинком. Увечері на площі запалювали кольорові ліхтарики, привабливі, наче палений цукор на патичках, - червоні, сині, зелені, - а круглі світильники, схожі на невеличкі прожектори, світили з бетонних заглиблень. Недалеко від урядового будинку, всередині якого ніхто з нас ніколи не був, стояв стенд із кіноафішею. Тато міняв афішу, брав на плече стару, повертався у майстерню і віз другу афішу до другого стенду. Власне, це був навіть не стенд - афіша висіла на загрозливій висоті над річкою, на каменях муру, збудованого після якоїсь особливо лютої повені. Тут уже таточкові було не обійтися без допомоги, і цю афішу він міняв не самотужки. Афіша на довгих мотузках колихалася у повітрі, повзла угору, а потім на її місце опускалася нова. Зате як ми пишалися татом, коли з вікон школи бачили закріплену на мурі афішу із назвою нового фільму! Ми першими знали, що показуватимуть у кінотеатрах, - щоправда, самі ми ходили із татом в кіно тільки одного разу, але всі шкільні товариші однаково нам заздрили - вони-бо теж втрапляли до кіно далеко не щодня.

У той вечір ми приїхали у центр на автобусі - було так гарно, всюди горіло світло, у магазинах товклося безліч люду, купували цукерки в лискучих різнобарвних обгортках, "Золотий ключик" освітлював своїми вітринами, здавалося, всеньку округу, вивіски виливали цілі водоспади червоного, зеленого і жовтогарячого на повну людьми вулицю, - так, наче цілісіньке місто ночує надворі, і ніхто і ніколи не вкладається спати. Сестричка стала, мов зачарована, біля вітрини з іграшками, і довго роздивлялася невеличкого ослика із шовковистою шерстю, а також іграшкову плиту з каструлями і крихітним черпачком, учепленим збоку, із прочинених дверей ресторану чулися циганські скрипки, виднілися розвеселені обличчя і несло чимось теплим, трохи застояним, але все одно смачним і незвичним, - а на вулиці було інакше, прохолодніше, повз нас сунула юрба, чувся сміх, цокіт закаблуків, пахло пронизливо і чисто, - яблуками, солодким, і десь у тих ароматах уже вчувався дух ялинового гілля і мандаринів - і недалекого Нового року, а крамниці мали такі красиві імена - Воєнторг, Спорттовари, Канцтовари, Фарфор-Фаянс. У скляних, наскрізь світлих кубах кіосків торгували газетами, заколками для волосся, масками звірят і та іншою казковою всячиною, і продавчині у вражали нелюдською, магічною вищістю. Ми з сестричкою навіть не помічали, що вже встигли добряче-таки змерзнути, захланно вдихали пахощі вечора і вітер з ріки, і світ крутився у голові, наче барвиста карусель. Так іноді дурманила ялинка, яку встановлювали саме тут, на площі біля пішохідного мосту - з її лапатого гілля посміхалися зайчики і білочки, а сніг відсвічував синім і срібним. Нарешті ми ввійшли у приміщення кінотеатру, котре вразило нас своєю красою і розкішшю, - мармур, позолота і суцільна таємниця, і сіли дивитися фільм. Вогні погасли, екран спалахнув, і почався кіножурнал.

Кіно я пам'ятаю погано, це був якийсь дивний французький фільм - його загадкові герої так гармоніювали з атмосферою цього кінотеатру, його затемненої зали, його виходів і переходів! - герої сварилися, мирилися, пили отруту, і, хоча тато поглядав на нас із сестричкою тривожно, видно, він усе-таки повважав за можливе залишитися і додивитися цей наскрізь дорослий фільм до кінця. Одна із героїнь, чепурна пані, завше одягнута у легкі шовкові сукні із розрізом, що оголював її білі ноги, і звинні зміїсті шалики, із браслетами на зап'ястях і кульчиками у вухах - нам не раз показували, як вона, сама вдома, на шкіряному дивані, що відливав золотом, під мяким світлом торшерної лампи, бере пуделко, в якому зберігаються її прикраси, і приміряє їх одну по одній, - так от, після особливо довгої і незрозумілої сварки із якимось пристрасно злим чоловіком, ця пані сказала "а-а-а-ах!", і викинулася з вікна. Власне, ми із сестричкою і не зрозуміли, що сталося - ніхто із наших знайомих, та і незнайомих, ніколи з вікон не викидався, і нам би і на гадку не спало, що таке буває - людина кипить, бушує, а потім раптом летить кудись і падає на тверде. Останнє, що я побачила (у мене аж тіло затерпло від напруги) - була вона, простерта на асфальті неприродно вигнутим тілом, а поруч, біля її скроні і шиї, червонів один із вишуканих зміїстих її шаликів, чомусь розростаючись, розтікаючись навсібіч, збільшуючись у розмірах, - дивно, подумала я, - адже поки вони з тим чоловіком сварилися, шалика на ній, здається, не було, - але може вона взяла з собою пуделко, коли падала, може, вона сама, наче пуделко, начинена своїми брошками і кільчиками, от вони і вивалюються із неї, - і в ту ж секунду татів капелюх закрив переді мною екран.

Я сіпнулася ліворуч, а потім праворуч, але провально глибокий і темний татів капелюх переслідував мене, не відстаючи, немов паща чорного оксамитового звіра; підкладка пахла татовим волоссям і ще чимось незвичним, іншим, так, наче капелюх ввібрав у себе не лише все те, рідне, татове, але і належне до дражливо-непевного світу торшерів, шовків і шкіряних меблів, капелюх гіпнотизував мене, мені раптом захотілося спати - звідкись долинали сердиті, але приглушені і тому заколисливі голоси, чулося ляскання дверей і вищання шин. Через деякий час капелюх пропав, і я побачила, що сестричка мирно спить по інший бік від тата, тому-то він і не став закривати екран перед нею, а зосередився тільки на мені. Тіні перебігали сестриччиним обличчям, її привідкритим ротиком - фільм зовсім не заважав їй спати. Герої танцювали під давню, тато сказав пізніше - довоєнну музику у напівтемному кафе, ніжні жіночі шиї, прикрашені коштовностями, капелюшки із вуалетками, золоті панелі стін. Потім ми вийшли із кінотеатру і опинилися на холоді, в пасажі, майже зовсім темному, і, як мені з переляку здалося, повному щурів - але їх там насправді не було. Люди жваво обговорювали фільм, котрий, здається, був якоюсь дуже особливою подією. Ми повернулися додому о пізній годині, ввійшли в під'їзд і піднялися без ліфта (він гримотів між поверхами своїм залізом десь так далеко-далеко) на свій поверх. Втомлена, я зосередилася на тому, що рахувала сходинки - дивилася собі під ноги, і тому не помітила, як хтось перепинив нам дорогу, аж поки не вдарилася низько схиленим чолом об чиюсь величезну і повну ногу.

Це була, звичайно, Ліза. Вона стояла на дві сходинки вище, вбрана у запраний розхристаний халат, вперши руки в боки, з виразом обличчя, що не віщував нам добра. Тут ми не помилилися. Коли тато спробував був обійти Лізу, котра загороджувала собою прохід, вона закричала. Куди сь дітий водив позирати на разврат, ти, бідишний! Ти, килавий! - а тато, наш добрий, ввічливий тато тільки бурмотів щось, перепрошуючи її, благаючи. Друлити тя, друлити! - заходилася сусідка, топаючи ногами, гігантськими, слонячими, повними і мязів і жиру. Це був страшний момент. На стелі блимала квола лампочка, у її світлі металися тіні - гігантська, густа - Лізина, і гостра, зламана - татова, а ліфт над нами гарчав і гарчав, мордуючи жили канатів. Худенький тато намагався протиснутися між Лізою і стіною підходу, але вона, ця жінка, згребла його на оберемок, тільки поли старенького татового піджачка розвівалися, і підняла його вгору, а він сіпався, кавчав, намагаючись вивільнитися, стогнав і боровся - його капелюх упав долі, в Лізиних руках зостався жмут татового волосся. Ми з сестричкою отямилися і теж закричали, пустіть нашого тата, а тоді дружно кинулися на Лізині стегна, на круте тісто її тіла. Татові таки вдалося вивільнитися, і він упав на землю, поруч зі своїм капелюхом, такий незграбний, нещасний, ми підвели його (Ліза покрутила собі пальцем біля скроні, вилаяла нас уже всіх трьох і пішла собі геть), і завели додому. Довго ще потому мені ввижався великий Лізин рот, роззявлений і жахливий, її випнуті клуби і бляклий халат - я боялася нашого підїзду, боялася і за себе, і за тата, і за сестричку, тому що ніхто б не вступився за нас - Ліза мала в хаті паркет і ще якусь "дорогу сантехніку", про яку часто згадувала Марта, а її чоловік знав людей, котрих мало хто у підїзді знав. У той вечір тато, зайшовши додому, одразу побіг до себе в кімнату і зачинився там, навіть не побажавши сестричці на добраніч - а таке з ним траплялося нечасто.

Поза нашим районом простягся парк, напівздичавілий, довженний, оперезаний річкою, із двома стоячими озерами посеред розрослих дерев. Лисе поникле гілля мокло у воді - а іноді в озері щось ворушилося, і тоді на поверхні проступали бульки. Тут росла алича, дикі сливи, і ми приходили збирати її улітку, аби потім наварити компоту - тато дуже його полюбляв. Але літо вже минуло, аличі не було, сухе листя вкривало доріжки, а в озерах ніхто не купався - тільки якась п'яна компанія горлала щось у кущах, та ми туди не йшли. Натомість, ми рушили до тієї частини парку, де раніше працювали гойдалки і атракціони - вони там, зрештою, і зараз були, однак усі поржавіли і погнили, а між ними густо росла суха трава. Доріжки, проте, були такі широкі, гарні і чисті, майже без калюж, і де-не-де спалахували маленькі бордові краплі ліхтарів - таких старовинних ліхтарів, як ото буває малюють у книгах Андерсена. Повітря відливало синім, парк нагадував великий, красивий ліс, а вітер сьогодні зовсім не хотів із нами пустувати - замовк, зачаївся десь, аж тато розчулився на таку гарну прогулянку і посміхався до себе і до нас. Ми так захопилися, що і не помітили, як зайшло сонце, і незабаром стало зовсім темно. Доріжка втікала кудись у безвість, і якби ми добре не знали цієї місцевості, то вирішили б, що загубилися: але ні, із темряви виступили кути закинутого павільйону, де раніше, казав тато, можна було у дні свят незле повечеряти - влітку частували шашликом і пивом, а взимку смачною кашею. Потім там розташувався був якийсь тир, і по неділях, коли дітвора каталася на гойдалках і стояла в черзі за морозивом, розчервонілі реготливі хлопці і чоловіки лупили із несправжньої зброї по спеціальних відмітках - бах: поціляють, бах: знову, парком розлягався гул потривоженої жерсті, з якої і було зліплено той павільйон. Тепер уже не було і тиру, але з павільйону все одно долинали звуки - напевно, там жили ті, хто не мав власної домівки, - от вони і били собою, своїми втомленими тілами, об жерсть, і вона гула, гула над закинутим парком.

У павільйоні саме щось бахнуло; тато спинився, подивився на небо, на котрому вже засівалися дрібні мокрі зірки, добре видимі у холодному, ще не до кінця чорному небі, і сказав: треба додому. Ми із сестричкою переглянулися (її оченята блищали), тоді подивилися навколо - на ледь окреслені руїни гойдалок, їхні голі залізні каркаси, на невиразну громаду павільйону, на море шепітливих, височенних дерев. Ми підійшли до одного із кволеньких бордових ліхтарів, аби тато міг поглянути на годинник - ліхтар блимав, маленька густо-червона кулька у чорному обладунку, - аж тут із павільйону донеслися крики. Це був чоловічий голос, високий, надламаний, із вплетеним у вереск істеричним реготом - і голос, і сміх, і зміст сказаного були такі нелюдські, що нас аж млоїло - Блядь, пага-анка! Прінцезна їде! Отворяй ворота, батя, щас піздєц тобі буде! - другий голос, низький, набагато тихіший, лютий, сказав - Заткнися, потім підключилися інші, голосні і не дуже, і цей хор кричав і плакав і плювався, то затихаючи, то знову вибухаючи, б'ючи пляшки (ми виразно чули хряскіт розбитого скла), мордой тебя туда, мордой, заливався перший голос, жахний, наче спалах над лісом, - і від цього сестричка заплакала - я відчула це по тому, як засмикалося її тіло. Враз усе стихло. Ще якусь мить ми постояли, боячись, що проява повернеться, але з павільйону більше не долинало ні звуку - і це, зрештою, теж не могло не дивувати, бо куди б вони всі поділися, але ми так зраділи, що не стали доскіпуватись. Добре як, прошепотів тато, та тільки-но ми рушили, як нас зупинив ще один звук - цього разу зовсім не різкий і не голосний, схожий швидше на ритмічне шурхотіння. По доріжці хтось їхав бричкою, запряженою конем.

Здивовані, ми так і залишилися стояти, аж поки кінь і бричка не виринула із темряви - як не чудно, з боку дороги, а не з боку парку. Кінь був високий, темної масті, а бричка мала чорні шкіряні сидіння; тут ми згадали, що ці кінні атракціони, як правило, працювали у вихідні дні, возячи бажаючих тією частиною парку, де ще збереглися доріжки. Керував бричкою міцно збитий чоловік, із жорсткими широкими плечима, тугими мязами, котрі проступали крізь одяг. Навіть при поганенькому світлі ми це розгледіли: такі впевнені рухи він мав, сильний, схожий на рись. Спочатку ми не бачили його обличчя, тому що він дивився кудись униз, під ноги коня, але, порівнявшись з нами, він рвучко підняв голову. Він мав незворушне, дуже добре виголене лице, якесь пласке, зовсім не рисяче. Рот його скривився у червонувату - напевно від бордового ліхтарика - усмішку, а очі так і загорілися. Здоров був, чоловіче, привітався він, занадто привітно як для такої оказії: так, ніби ми гуляли вдень, наприклад, у суботу, у небі сяяло сонце, а дітлашня копирсалася, бавлячись біля розбитих гойдалок. Але хтозна, може б він і не підійшов до нас іншої пори, побачивши, що ми не дуже добре вдягнені. А що, чоловіче, тим самим недоречним тоном вів своєї візник, зсунувши на потилицю чудернацьку маленьку шапочку, схожу на жокейську (кінь при цьому зафоркав і почав переступати з ноги на ногу), покатаємо дівчаток твоїх? У парку ж? Змерзли панночки, намерзлися, носики похнюпили. На візника було дивно дивитися, а ще дивніше було його слухати: весь підсвічений червоним (я навіть подумала, що це від цигарки - іноді трапляється, що цигарка так світить, - але цигарки ніякої він не мав), вбраний наче у форму - добре припасований костюм, незвичайна шапочка, він говорив так ввічливо і піднесено-радісно, як ніхто із наших знайомих, і такою мовою, котрої ми у своєму місті зроду-віку не чули, хіба у книжках читали. Таточко наш вчув, одначе, у його інтонаціях те саме нещире, що з самого початку різало мені вухо, і відказав - час пізній, ми додому ідемо. Як це додому, не вгавав візник, і кінь його зафоркав голосніше, як це ще додому, чоловіче, панночки на возику моєму повозитися бажають. Возик дядька Клима - жага невситима. Ох, возичок розкішний, загорлав він, розвертаючись усім тілом і обводячи бричку рукою. Сідай, панночко маленька, панночко чепурненька, на мого возика! - ворушив ногами у грубезних черевиках і намагався вхопити за руку то мене, то сестричку - вона, бідолашна, зовсім перелякалася і тремтіла. Вйо, вйо, скажу коникові, ох і понесе нас далеченько - за білії хмари, за синії води! Тато здригнувся, тоді випростався, наче прийшов до тями, і сказав - їдь собі, чоловіче, п'яний ти, але тут візник нагнувся, вхопив-таки сестричку за руку і сказав уже без усякої фальші, мовою впізнаваною і від того ще страшнішою, твердо і зло - а от і ніт, дорогенький мій, як не хочеш дяді дати дівчинку, дядя сам собі візьме - а шо, я ж тєбє не пєдофіл какой, я, кстаті сказать, управляющій! - а ми горнулися, напівзомлілі, до тата, а він намагався вирвати сестриччину руку із візникової клешні, а кінь усе форкав та смикався.

Та пусти ж ти, в бога душу твою! - вигукнув тато глибоким страдницьким голосом, а візник тим часом випустив сестричку, зіскочив на землю і кинувся на нас, як шуліка - відтрутив тата, відкинув мене так, що аж я боляче вдарилася спиною о стовбур дерева, підхопив на руки сестричку і вкинув її на сидіння, а тоді скочив на передок, витяг звідкись батога і вперіщив ним коня. Кінь ледве що дибки не став, заіржав і понісся геть, у парк, у суцільну темряву. Ми з татом зойкнули одночасно і притьмом побігли за бричкою. Кінь ішов тихо, наче ступав по землі не копитами, а людськими ногами, тільки бричка стогнала своїм залізом і шурхотіла колесами, і ми бігли за тим шурхотінням, візниковим "вйо" і розпачливими риданнями сестрички, захекані, не бачачи дороги, не зважаючи на те, що павільйон тим часом знову ожив і застогнав своєю жерстю, озвався незнаними голосами - ми мусили наздогнати цього "дядька Клима" і порятувати сестричку. Тим часом дерева зашуміли, зірки потьмарилися, і ні з того ні з сього почалася злива. Мов крейдою намальована, біла блискавка розпанахала небо, і рівно через чотири секунди (чомусь ні з того ні з сього згадався учитель фізики і його урок про швидкість світла і швидкість звуку) застугонів грім. Ми з татом, мокрі, як лящі, ні на мить не зупиняючись, бігли, бігли, гнали вперед і вперед, нерівною доріжкою, калюжами, болотом, - і нарешті нам пощастило: ми побачили (блискавка нам посвітила), що в якійсь у особливо гидкій баюрі загруз дядько Клим зі своїм конем, і за мить тато вихопив заплакану сестричку із "возика". Дощ і далі періщив, тату, таточку, я хочу додому, квилила сестричка, а він не годен був ворухнутися і тільки притискав її до себе -обох нас, обох притискав до себе, наш тато, таточко, - і щось шепотів блідими губами.

Візник тим часом моцувався, намагаючись витягти коня із баюри, ходив довкола брички, потім сідав знову на передок, хльоскав коня і горлав Вйо! Вйо! Нарешті застрягле колесо зрушило з місця, бричка хитнулася і повільно поповзла. Ми оговталися і заквапилися геть, ледве волочачи ноги від утоми і пережитих тривог - йшли, вдихали повітря, поспішали додому, до теплої нашої квартири, куди вже точно ніяка проява не втрапить, де можна довго пити увечері чай із горняток з намальованими на них пощербленими півниками і абетками. Як добре, що все закінчилося. Але іноді я питаю себе: а якби було інакше? - і в мареннях, у снах часто ввижається мені вечірній парк, його присмерковий туман, із котрого сповільнено, сонно якось викочується - у моїх видіннях завжди німо, наче на екрані з відключеним звуком - возик божевільного "дядька Клима". "Дядько Клим" підступно усміхається, шкірить здоровецькі зуби, ляскає батогом себе по чоботях (литки виблискують у темряві), потім запрошує нас до себе у бричку - розмахує руками, і я бачу, як ворушаться його губи, хоча і не чую слів. По тому, як ми відмовляємось, обличчя візника хмурніє, дерева починають сильніше розгойдувати вгорі темним-темнющим гіллям, і на наші щоки - власне, себе я ніколи не можу побачити, тільки тата і сестричку, але відчуваю все - падають перші краплі дощу. "Клим" хапає сестричку, жбурляє її у возик і рушає; ми з таточком мчимо за ним, а гроза перепиняє нам шлях, заливає нас із ніг до голови, грозиться нам безмовними білими блискавками. Тату, таточку, хочу покликати я, аби почути рідний його голос, але в нас нема голосів, у нас є тільки цей шалений біг, цей одчайдушний порив, і ми біжимо, біжимо, змагаючись із дощем, вітром і власними легенями. Бричка раптом виринає із темряви, освітлена черговим спалахом; "дядько Клим" вовтузиться біля колеса, тато вихоплює сестричку і ми стаємо до брички спиною. В ту ж мить до мене повертається слух - регіт візника, вплетений у свист вітру і гуркіт грому, іржання коня, а тоді різкий звук батога, ще і ще, протяжне соковите ляскання і сичання, а тоді тато падає, скрикнувши, тому що батіг обвивається довкола його шиї, і випускає сестричку із рук. Тігну тя, чоловічку, тігну, тігла би тя твоя біда, горлає візник, і тато сунеться по болоту, силкуючись звестися на ноги, і в решті-решт таки встає. Ми із сестричкою плачемо, чіпляємось за брудний татів одяг, а візник усе регоче я волочить тата кудись, і поганяє криками коня. От ми уже не можемо триматися за тата, тому що бричка їде все швидше і швидше, просторі плечі "дядька Клима" ритмічно розхитуються, тато біжить, намагаючись розтиснути петлю на шиї, але не може, і тому просто тримає руки між батогом і шкірою, намагаючись порятувати собі життя, якщо вже не свободу, - а ми все плачемо, все хапаємо таточка за одяг, нашого любого татка. Він дивиться на нас зацьковано, винувато, ясними від сліз і ляку очима, і нарешті шепоче здушено - пускайтеся мене, діточки, ідіть додому. І бричка тим часом аж летить парком, ми з сестричкою, ослаблі, падаємо на землю, в руках у нас обривки татового плаща. Ми сидимо долі, і дивимося на дорогу, - тимчасом гроза відійшла, і в повітрі чомусь трохи посвітлішало, наче доба пішла навспак, - як тато наш, худющий, весь у мокрому, із штанами, прилиплими до ніг, із прилизаним волоссям, у збитих заляпаних топанках, тримаючись руками за захльоснуту шию, біжить і біжить, тихо скиглячи, за хитливим чорним возиком, за гемонським конем, - і найбільше лякає думка про те, що отак він завжди і бігтиме між рядами дерев, кудись у сизий туман чи то ранку, чи то надвечіря, втомлений, розшарпаний наш тато, замучений реготом, батогом і чоботярами "дядька Клима", і ми ніколи не побачимо його інакшим, - нашого єдиного тата, таточка, нашого, щоб ви знали, любого-любого татка.